Україна в 1920-1950-х роках: доба тоталітаризму

Це призвело до того, що почали формуватися українські підпільні та партизанські групи. Ще в 1941 р. на волинському Поліссі було створено перші українські партизанські підрозділи під проводом Тараса Бульби – Боровця, які отримали назву “Поліська Січ” і підтримували контакти з урядом УНР у вигнанні. Формуються похідні групи ОУН. Одночасно створюється Українська Національна Рада, яка намагається діяти легально, щоб захистити інтереси українського населення. Виходять у світ українські газети – “Волинь” у Рівному за редакцією Уласа Самчука, “Українське слово” у Києві за редакцією Івана Рогача, журнал “Литаври” за редакцією Олени Теліги. Незабаром ці видання було заборонено, а їх редакторів ув'язнено або розстріляно (І.Рогач, О.Теліга) нацистами, оскільки німці за жодних обставин не хотіли допустити посилення самостійницького руху.

Створення Української Повстанської армії

В таких умовах український рух опору стає все більш організованим і масовим. Поступово створюється Українська Повстанська армія, перший її штаб знаходився в урочищі Гутвин біля Костополя. Першим головнокомандувачем УПА став Дмитро Клячківський (Клим Савур), а днем створення УПА вважається 14 жовтня 1942 р.

У 1943 р. відбулася реорганізація загонів УПА під керівництвом ОУН(б) з поділом її на УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Схід і УПА-Південь. Найактивнішу діяльність розгорнули загони УПА-Північ і УПА-Захід. Головнокомандувачем УПА став Роман Шухевич (Тарас Чупринка); Дмитро Клячківський очолював до своєї загибелі в 1944 р. загони УПА-Північ.

УПА нараховувала до 100 тис. вояків. Вони вели партизанську боротьбу проти всіх ворожих сил, зриваючи економічні і політичні заходи окупантів, здійснювали диверсії і проводили військові дії, налагодили розвідувальну й агітаційно-пропагандистську роботу і т. п. Українські повстанці змушені були протистояти не тільки німецькій окупаційній владі, але й воювати проти радянських партизанів і комуністичного підпілля, а також проти Армії Крайової та інших польських формувань, які намагалися контролювати терени Західної України з метою включення їх до складу майбутньої звільненої Польщі. Звідси – численні трагедії і втрати, що їх зазнало українське і польське населення, зокрема на території Холмщини та Волині.

Радянські партизани в Україні

Радянський підпільний і партизанський рух у перший період війни був швидше виявом боротьби за самозбереження, ніж цілеспрямованим опором нацистам. Німці просувалися дуже швидко, у їхньому тилу опинилося чимало комуністів, посадових осіб, працівників НКВД, які переховувалися переважно в лісах і стихійно організовувалися в бойові групи. Щоб не допустити посилення радянських впливів, українські підрозділи Поліської Січі Т.Бульби-Боровця успішно боролися з такими групами.

На відміну від Правобережжя, на сході України радянське командування вже мало змогу підготуватися до підпільної боротьби. У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, який займався координацією дій партизанських загонів, засилав у ворожий тил диверсантів, постачав радянським партизанам зброю та амуніцію. У 60 з'єднаннях і майже 2 тисячах партизанських загонів і груп прорадянського спрямування налічувалося до півмільйона бійців.

Партизани України здійснили на транспортних артеріях ворога близько 5 тис. великих операцій і безліч дрібних диверсій. За радянською інформацією, вони підірвали маже 5000 залізничних ешелонів, понад 1560 танків і бронемашин, знищили понад 200 літаків, майже 1000 складів, 250 вузлів зв'язку і т. п.

Відомими є рейди великих загонів і з'єднань С.Ковпака в Карпати, О.Сабурова – на Житомирщину, О.Федорова - на Волинь.

У 1944 р. радянське керівництво сформувало Першу Українську партизанську дивізію, яка під командуванням П.Вершигори здійснила рейд на Сян і Віслу.

Радянські партизани на території України боролися як з німцями, так і з українським національно-визвольним рухом, особливо в Західній Україні. Москва за будь-яку ціну хотіла знищити всі ті сили, які прагнули відновити самостійну Українську державу. Незважаючи на це, підтримка УПА з боку місцевого населення, зокрема на Волині, була значно більшою, ніж червоних партизан.

Українська дивізія СС “Галичина”

Після перемог Червоної Армії під Сталінградом, Німеччина почала втрачати свої позиції на сході. Фронт швидко наближався до України. У 1943 р. радянські війська захопили Київ і просувалися далі на захід. За таких обставин частина українських діячів у Галичині і фракція ОУН(М) почали створювати українську дивізію, яка увійшла до складу німецьких охоронних відділів СС і отримала назву “Галичина”.

Причиною такої позиції було те, що, по-перше, політична свідомість галицьких українців формувалася протягом ХІХ- початку ХХ століть під впливом австрійської й німецької політичних традицій і для цієї свідомості характерним було сприйняття Росії (СРСР) як агресора та одвічного ворога України.

По-друге, у Галичині нацисти не проводили масових каральних акцій щодо місцевих українців, натомість всі пам'ятали більшовицький терор “перших совітів” 1939-1941-х рр.

Ініціатори створення дивізії, використовуючи досвід січових стрільців періоду І Світової війни, хотіли, щоб це був окремий військовий підрозділ, вояки якого присягали б Україні і воювали на боці Німеччини та її союзників проти більшовицької Росії. Це, на думку дивізійників, дозволило б ставити питання перед Німеччиною про можливість відновлення на українських теренах національної державності та захисту українців від червоного терору.

Натомість німці дозволяли створювати національні підрозділи лише в підпорядкуванні СС з метою кращого їх контролю. Нацисти не брали на себе жодних політичних зобов'язань, а створені військові одиниці