Україна в 1920-1950-х роках: доба тоталітаризму

Поляки посідали панівне становище в усіх сферах суспільно-політичного, господарського і духовного життя. Для Польщі ці землі стали сировинно-аграрним придатком, т.зв. “Польщею - Б”. Протягом 1920-1938 рр. було надано землі бл. 200 тис. польським “осадникам”. “Осадники” мали сприяти асиміляції українців та проводити на місцях офіційну політику польського уряду.

Польська політика в українському питанні пройшла ряд етапів:

1) 1919-1923 рр. – етап “невизначеності”. Польща обіцяла українцям автономію; українські діячі ЗУНР в еміграції намагалися відстояти свою державність перед міжнародною спільнотою, але 1923 р. країни Антанти остаточно визнали суверенітет Польщі над Східною Галичиною;

2) 1923-1926 рр. – етап “тиску”. Період активної колоніальної політики, яка призвела до того, що українські воєводства в Польщі економічно і політично занепали. Польську мову було проголошено державною. Українські школи закривалися: з 1859 українських шкіл у 1922/23 рр. залишилося лише 845 у 1926/27 рр.;

3) 1926-1939 рр. – етап репресій і пошуків компромісів.

Після державного перевороту 1926 р. фактичним диктатором Польщі став Ю. Пілсудський, який оголосив проведення політики “санації”. Польща прагнула відновити свою могутність “від моря до моря”, а це вимагало стабілізації внутрішнього становища. Тому поряд із репресивною політикою набула поширення ідея не національної, а державної асиміляції національних меншин. Спочатку при міністерстві внутрішніх справ створюється спеціальний відділ національностей, згодом при Президії Ради Міністрів – Національний комітет і Бюро національної політики. Українці отримали представництво в польському Сеймі й Сенаті.

Саме в цей період активізувалася діяльність українських політичних партій та громадських організацій. У 1925 р. українці мали 12 партійних об'єднань. Найвпливовішими були партії ліберально-демократичного, соціалістичного і комуністичного та націоналістичного спрямування.

Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Засновано 1925 р. у Львові, стало найбільшою і найвпливовішою партією в Галичині. Лідери - Д.Левицький, В.Мудрий, С.Баран, О.Луцький та ін. Неофіційним органом УНДО стала газета “Діло”. У партії було чимало прихильників СРСР та “українізації”. Деякі члени УНДО (В.Будзиновський та ін.) заснували Українську партію праці з виразнішою орієнтацією на СРСР. Після голодомору 1932-1933 рр. в Україні радянофільські настрої згасли. Натомість у 1935 р. партія проголосила курс на “нормалізацію” польсько-українських відносин. Тодішній лідер УНДО В.Мудрий був обраний одним із п'яти віце-маршалків польського сейму.

Серед соціалістичних партій відомими були Українська соціал-демократична партія (УСДП). Лідери – М.Ганкевич, В.Старосольський. УСДП у 1923 р. заявила про перехід на радянську платформу, що призвело до ліквідації партії. Наприкінці 1928 р. УСДП відновила свою діяльність як партія європейської соціал-демократії.

Українська соціал-радикальна партія (УСРП). Лідери – Л.Бачинський, І.Макух. У 1926 р. об'єдналися з організацією українських соціалістів-революціонерів на Волині. Виступали як проти орієнтації на СРСР, так і на еміграцію на чолі з Є.Петрушевичем. Пропагували немарксистський соціалізм; радянський устрій називали державним капіталізмом.

Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Заснована як Компартія Східної Галичини в лютому 1919 р. У 1921 р. увійшла до складу Компартії Польщі. У жовтні 1923 р. перейменована в КПЗУ. Лідери – Й.Кролик (Васильків), Р.Кузьма (Туринський), Г.Іваненко, М.Заячківський та ін. Партія виступала за об'єднання Західної України з УРСР. У 1926 р. їй вдалося створити легальне Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання “Сельроб”. У 1927-1928 рр. секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович спровокував розкол у західноукраїнському комуністичному русі, а в 1938 р. виконком Комінтерну прийняв рішення про розпуск КПЗУ як “фашистських агентів”. Усіх її членів було репресовано.

Українська військова організація (УВО). Заснована в 1920 р. колишніми членами УГА у Празі з метою боротьби за незалежну Україну. Лідером згодом став Є.Коновалець. УВО здійснила низку замахів на польських діячів, у т. ч. на Ю.Пілсудського (С.Федак, 1921 р.). У 1929 р. увійшла до складу ОУН.

Організація українських націоналістів (ОУН). Виникла наприкінці січня 1929 р. на з'їзді у Відні. Протягом 1929-1938 рр. ОУН очолював Є. Коновалець. Після його загибелі в організації відбувся розкол на ОУН(М) на чолі з А.Мельником та ОУН(Б), або ОУН(Р) на чолі з С.Бандерою. Головним засобом досягнення самостійної України ОУН вважала збройну боротьбу на засадах “революційного” (“інтегрального”, “чинного”) націоналізму. Значною мірою спиралася на студентство, діяла нелегально. Здійснила ряд терористичних замахів на польських та радянських урядовців. Провідним ідеологом ОУН став Д.Донцов, який проголошував націю абсолютною цінністю, сповідував культ революційної боротьби, схилявся до фашистських концепцій Муссоліні та Гітлера.

Існувало багато інших партійних, громадських, церковних об'єднань. Наприклад, до 1936 р. діяла Українська католицька партія (УКП) на чолі з О.Назаруком та Г.Хомишиним та ін. На Волині відомим було Волинське українське об'єднання (ВУО), що його очолювали колишні соратники С.Петлюри - Петро Певний, Сергій Тимошенко і Степан Скрипник (згодом – патріарх УАПЦ Мстислав) та ін.

Сильним був кооперативний рух. Так, якщо 1921 р. в Галичині діяло майже 600 кооперативів, то в 1928 р. – 2500, а в 1939 р. – уже майже 4000. У фінансово-кредитній справі значними активами володів банк “Дністер”.

У духовній сфері монопольне становище займала греко-католицька церква на чолі з митрополитом А.Шептицьким. У Галичині і Закарпатті налічувалося понад 4 млн