Україна в 1920-1950-х роках: доба тоталітаризму

Приблизно 70 років – до 1991 року - Радянська Україна перебувала у складі СРСР. До 1934 р. столицею УСРР був Харків, згодом – Київ. Так само в 1936-1937 рр., із проголошенням перемоги соціалізму, змінилася назва республіки: УСРР було перейменовано на УРСР – Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Західноукраїнські землі - Галичина, Західна Волинь, Карпатська Україна, Північна Буковина - залишилися поза її межами.

Друга (після Росії) за розмірами і рівнем розвитку Україна формально була самостійною республікою з чітко окресленою територією, економікою і культурою, з своїм адміністративним центром, судовою системою, управлінським апаратом. Вона мала власну Конституцію, Герб, Гімн, Прапор - символи, які нібито відображали національну самобутність українців та їх держави.

Але насправді і до підписання союзного договору, і після цього Україна фактично не мала реального суверенітету; у багатьох аспектах її становище можна схарактеризувати як колоніальне. Внесені українською стороною поправки до союзного договору було проігноровано. Від реальних прав залишалася тільки їх пропагандистська, декларативна суть.

Фактично з утвердженням жорсткого централізму й одноосібної влади Україна перетворилася в звичайну провінцію, підпорядковану московському центру з його грубим диктатом і дріб'язковою опікою. Українці змушені були заплатити страшну ціну за соціалістичні експерименти, які в кінцевому підсумку відкинули СРСР на узбіччя цивілізованого світу.

Коренізація та “українізація”

У 1923 р. РКП(б) на своєму ХІІ з'їзді приймає програму коренізації, що ставила за мету зняти протиріччя між народними масами і партійно-радянським державним апаратом, яке наростало.

Більшовики шукають опори в національних республіках і серед національних меншин. Формуються більшовицькі кадри, віддані будівники соціалізму. В УСРР ця політика отримала назву “українізації”, але через опір партійного керівництва республіки активно почала втілюватися в життя лише з 1925 р.

Основні вимоги політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної нації; врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів; створення закладів культури та видання газет і журналів, книг мовами корінних націй; вивчення національної історії; відродження і розвиток національних традицій і культури.

В Україні політика “українізації” в 1920-х рр. допомогла зробити значний крок вперед у політичному і соціально-економічному розвитку, в освіті, культурі, науці. Переводилося на українську мову діловодство; українською мовою видавалися книги (50%) та газети (90%); 80% загальноосвітніх шкіл стали україномовними. За 10 років з 24% до 57% зріс рівень писемності. Діяло 1,5 тис. польських, німецьких, єврейських та інших шкіл. Виникло багато письменницьких організацій: “Плуг”, “Гарт”, “Молодняк”, “Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ), що її в 1925 р. створив і очолив М.Хвильовийта ін., розгортаються літературні дискусії тощо. Плідно функціонує Українська Академія Наук; протягом 1921-1930 рр. діяла Українська автокефальна православна церква. В УСРР повернулися з еміграції та переїхали із Західної України відомі діячі (наприклад, М.Грушевський з родиною, родина Крушельницьких та ін.).

Успіхи в проведенні політики “коренізації” дали підставу називати цей період українським ренесансом, або відродженням (у 1930-рр. – розстріляне відродження).

Основні підсумки політики коренізації в Україні:

1.розширилася сфера вживання української мови. У 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ, у 1927 р. - 70%;

2.зросло число українців в урядових, партійних та ін. установах. У 1923 р. українці становили лише 35% службовців, у 1927 р. - 54%;

3.істотно покращилися освітні показники. Число письменних збільшилося в містах з 40% до 70%, у селах - з 15% до 50%. Понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих шкіл проводили навчання українською мовою. Українську мову було впроваджено в офіцерських школах;

4.відродилася українська книга, періодичні видання. У 1922 р. в Україні друкувалося українською мовою 27% книжок, близько 10% газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули 50 і більше відсотків;

5.збільшилося число українців серед міського населення. Якщо в 1923 р. в Харкові українців було 38%, то в 1933 р. - 50%; у Луганську – відповідно 7 і 31%; у Дніпропетровську - 16 і 48%.

6.бурхливого розвитку набули гуманітарні науки, література, мистецтво, театр;

7.7) у 1921-1930 рр. діяла Українська автокефальна православна церква.

Згортання політики “українізації”

Політика “українізації” спричинила посилення позицій прихильників національного комунізму (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв та ін.), що прагнули до розширення самостійності УСРР, намагаючись поєднати програму комуністичного будівництва з національними завданнями. Москва розпочала проти цих та інших “контрреволюційних” ворожих “ухилів” рішучий наступ. Уже в 1926 р. розпочалася кампанія цькування і “класової” боротьби з “націонал-ухильництвом” – “шумськизмом”, “хвильовизмом”, “волобуєвщиною” тощо. Вістря цієї боротьби спрямовувалося проти еліти нації.

У 1929-1930 рр. відбувся один із перших показових судових процесів над українською інтелігенцією: у справі вигаданої “Спілки визволення України” проходили 2 академіки (С.Єфремов, М.Слабченко), 11 професорів, письменники, науковці, викладачі, студенти тощо, кількість заарештованих досягла 700 чол.

Розпочинається згортання політики “українізації” (зменшення кількості українських шкіл, періодичних видань, закриття українських наукових програм, установ, кафедр, театрів тощо, набирають обертів репресії та переслідування за український “буржуазний націоналізм” і т. п.). М.Скрипник та М.Хвильовий у 1933 р. покінчили життя самогубством.

Після 1933 р. партія більшовиків провела цілий ряд перетворень у сфері освіти, науки,