Україна в 1920-1950-х роках: доба тоталітаризму

Прохання західних українців про “возз'єднання” з УРСР та СРСР „задовільнили” в листопаді на позачергових сесіях Верховних Рад СРСР та УРСР.

4 грудня 1939 р. з'явилася постанова Президії Верховної Ради СРСР про створення Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської, Тернопільської областей.

У 1940 р. реалізація таємних протоколів “пакту Молотова-Ріббентропа” продовжувалася. У червні Червона армія вийшла на узгоджені рубежі вздовж Прута і Дунаю та в Північній Буковині. На початку серпня в основній частині Бессарабії з переважно молдавським населенням було утворено Молдавську союзну республіку, а основну частину Хотинського повіту Бессарабії з переважно українським населенням було приєднано до Північної Буковини. Так у складі УРСР з'явилася Чернівецька область.

До складу України також було включено ще 2 південні повіти Бессарабії – Акерманський та Ізмаїльський, що утворювали одну Акерманську область, перейменовану згодом, після перенесення центру в Ізмаїл, на Ізмаїльську.

Всього внаслідок приєднання Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення УРСР зросло на 8,1 млн. чол. Після цих приєднань на середину 1941 р. населення УРСР становило 41657 тис. чол, територія - 565 тис. кв. км.

На приєднаних землях сталінський режим розпочав здійснювати звичну політику “радянізації”: на місцях було встановлено радянські органи влади, включаючи карально-репресивні; націоналізовано банки і промислові підприємства, експропрійовано понад 2200 фабрик і заводів; розпочато проведення колективізації та індустріалізації; закрито і ліквідовано всі ідеологічно “ворожі” і “шкідливі” організації та установи (партійні, громадські, церковні, культурно-освітні тощо); проведено численні арешти серед інтелігенції; депортовано значну частину населення і т. п.

Так, лише протягом 1940 року радянська влада провела три етапи масових депортацій західноукраїнського населення, охопивши майже 800 тис. чол. Ще близько 300 тисяч було депортовано під час четвертого етапу в 1941 р.

За іншими даними, із Західної України і Західної Білорусії органами держбезпеки було депортовано приблизно 10% населення – 1173170 чол. (318 тис. сімей).

Головний удар спрямовували проти еліти краю та створеної нею в попередній період політичної, економічної і культурної інфраструктури. Масових втрат від радянської окупації Західної України і Західної Білорусії в 1939-1941 рр. зазнали також поляки (“катинська трагедія” та ін.). За приблизними порівняльними підрахунками західних дослідників, кількість депортованих, ув'язнених та вбитих радянською владою в 1939-1941 рр. громадян колишньої Речі Посполитої в 3-4 рази більша за кількість репресованих у німецькій зоні окупації Польщі.

Щоб забезпечити собі масову підтримку, особливо соціальних низів, радянська влада “подбала” про запровадження таких господарських і соціальних нововведень, як передавання селянам поміщицької землі, дешеві кредити і позички, звільнення найбідніших господарств від податків і підвищення їх життєвого рівня, безплатні освіта і медицина та інші “блага” комуністичного “раю”.

Зверніть увагу:

Немає єдиного визначення характеру подій щодо приєднання (інкорпорації) західноукраїнських земель до СРСР. Цей складний і неоднозначний процес був вмонтований у перебіг подій європейської і світової історії.

Возз'єднання українських етнічних земель відповідало “соборницьким” прагненням та політичним інтересам українського народу. Однак “возз'єднання” 1939-1940-х рр. відбулося, по-перше, внаслідок таємної змови 1939 р. між СРСР та Німеччиною, яка осуджена світовою громадськістю як злочинна.

По-друге, розподіляючи території і сфери впливів, Сталін, насамперед, турбувався про забезпечення стратегічних інтересів СРСР, тому чимало західноукраїнських етнічних земель (Холмщина, Посяння, Лемківщина та ін.) залишилися поза УРСР; населення цих територій внаслідок “мудрої” політики “вождя народів” згодом було депортовано та зазнало непоправних людських, матеріальних та інших втрат.

По-третє, возз'єднання переважної більшості західноукраїнських земель відбулося в межах тоталітарної держави, у якій утвердився жорстокий сталінський режим і нищилися будь-які вияви громадянської і національної свободи.

Тому, незважаючи на деякі позитивні моменти (українізація освіти, експропріація маєтків польських “осадників”, вкладання коштів у розвиток промисловості, сільського господарства, культури тощо), входження західних українців у новий для них радянський світ призвело до великої особистої трагедії мільйонів громадян та втрати політичних і культурних здобутків попередніх десятиліть і навіть століть. Перестали існувати всі колишні українські партії, громадські і культурні установи; освіта поволі ставала українською за формою, але радянською за змістом; відбувалася насильницька колективізація; почалися репресії та масові депортації; проводилося гоніння на церкву тощо. Усе це вимагає зваженої історичної і політичної оцінки, деміфологізації суспільної свідомості та відповідних заходів на державному рівні.

Діяльність ОУН у 1939-1941 рр.

В умовах більшовицького тоталітаризму єдиною політичною силою, здатною вести боротьбу за українську державність, залишилася Організація Українських Націоналістів. Глибока законспірованість дала змогу уникнути долі легальних політичних організацій, які було заборонено, а їх лідерів ув'язнено або знищено радянським режимом. Розуміючи це, радянські спецслужби робили все можливе, аби розгромити організацію. У 1938 р. керівника ОУН полковника Євгена Коновальця було вбито в Роттердамі агентом НКВД П.Судоплатовим, який прибув під виглядом зв'язкового і при зустрічі з полковником подарував йому коробку цукерок з вибухівкою.

Після загибелі Коновальця всередині ОУН розпочалося протистояння, яке призвело в 1940 р. до розколу організації на дві частини: