Україна в 1920-1950-х роках: доба тоталітаризму

Головним центром національної культури та української інтелігенції стало Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Воно об'єднувало понад 200 науковців (М.Возняк, Ф.Колесса, І.Крип'якевич, Я.Пастернак, К.Студинський, С.Томашівський та багато ін.). У Львові протягом 1921-1925 рр. діяв таємний (“катакомбний”) Український університет з 3 факультетами (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедрами.

Стосовно робітничого і селянського рухів, то лише в 1922 р. відбулося 59 страйків, а протягом 1934-1939 рр. – 1118. У 1930 р. відбулося понад 3 тис. антипольських виступів, з яких 160 селянських заворушень супроводжувалися сутичками із владою і поліцією.

Польський уряд у тому ж 1930 р. вдався до кампанії “пацифікації”, тобто, умиротворення, придушення виступів за допомогою військ та поліції. Тоді було зруйновано й частково спалено бл. 800 українських сіл, закатовано сотні людей, понад 1700 чол. заарештовано. Найстрашніша в'язниця – концтабір Береза-Картузька (суч. Білорусь) – була переповнена українцями, насамперед членами підпілля УВО-ОУН, КПЗУ та ін.

У відповідь активізувала революційну діяльність ОУН, яка здійснила на хвилі “революційного терору” понад 60 замахів та вбивств, сотні актів саботажу й експропріації державних фондів. Терористичні акції почастішали, коли 1933 р. Степан Бандера став крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях. Найвідомішими акціями стали вбивство в 1933 р. працівника радянського консульства у Львові Майлова, у 1934 р. - польського міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького, на якого поклали відповідальність за проведення політики “пацифікації” та ін.

Північна Буковина та Північна Бессарабія у складі Румунії

Тут проживало бл. 800 тис. етнічних українців, що становило бл. 5% усього населення держави. У Румунії до 1928 р. діяв воєнний стан, а в 1938 р. було встановлено військову диктатуру. Отже, для українського руху лише період 1927 – 1937 рр. був трохи сприятливішим. Саме тоді дещо відродилося громадсько-політичне життя.

У 1919 та в 1924 рр. у Бессарабії відбулися два великі повстання – Хотинське і Татарбунарське. У ході придушення “Хотинської директорії” понад 15 тис. селян було розстріляно або замордовано. Над учасниками Татарбунарського повстання було організовано “процес 500”, що привернув увагу світової громадськості.

Найбільших утисків з боку румунської влади зазнавали буковинські українці. Їх не визнавали окремою національністю, а лише “румунами за походженням, що забули рідну мову”. До 1927 р. всі українські школи та церкви було закрито або румунізовано. Було заборонено українську пресу, ліквідовано українські кафедри в Чернівецькому університеті.

Лібералізація окупаційного режиму дозволила відновити культурницьку діяльність громадських організацій та української преси (товариства “Чорноморе”, “Запороже”, “Кобзар”, “Довбуш” тощо, газети “Час”, “Рідний край” та ін.). Діяли різні театральні групи, хори та ін.

У 1927 р. було створено лояльну до румунської влади Українську національну партію (лідер - В.Залозецький). Вона видавала газети “Народня сила” та “Рада”, у 1930 р. здобула декілька місць у парламенті. В уряді було створено спеціальне відомство у справах національних меншин.

У 1929 – 1934 рр. діяла легальна партія “Визволення”, що закликала до боротьби за “радянську червону Буковину” та її приєднання до УСРР. Ця партія була філіалом Комуністичної партії Буковини, яка, у свою чергу, входила з 1926 р. до складу Компартії Румунії. Лідери комуністів – С.Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюкта ін.

Націоналістичний рух у товариствах “Мазепа”, “Залізняк” та ін. очолювали Іван Григорович, Орест Зибачинський, Денис Квітковський. Видавали часописи “Самостійна думка” і “Самостійність”. У 1937 р. над націоналістами відбулося два судові політичні процеси.

Карпатська Україна у складі Чехословаччини

Входження Закарпаття під назвою “Підкарпатська Русь” (з 1928 р. – Підкарпатський край) до складу Чехословаччини було визначено підсумками І Світової війни. Закарпатські русини (бл. 500 тис.) мали отримати якнайширшу автономію, але фактично це рішення не було виконано аж до 1938 р.

Соціально-економічне становище Підкарпатської Русі може бути проілюстровано такими цифрами. Територія її становила 5% усієї Чехословаччини, тут проживало 9% населення, але було розміщено лише 0,07% усіх виробничих потужностей (у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії). Питома вага промисловості в економіці краю становила тільки 2%, а майже 90% селянських господарств знаходилися в борговій кабалі. Розміри податків протягом 1919-1929 рр. зросли в 13 разів. Це був найвідсталіший не тільки в Чехословаччині, але й в усій Європі регіон, що зупинився у своєму розвитку десь на рівні ХVІІІ ст.

Зате в суспільно-політичному та культурному житті становище закарпатців було значно кращим, ніж у Польщі і Румунії. Це визначалося особливостями демократичного режиму Чехословаччини, а також симпатіями її довголітнього (1918–1935 рр.) президента Т.Масарика до українського визвольного руху.

Кількість початкових шкіл у Закарпатті з 1924 по 1938 р. зросла з 525 до 851, а гімназій – з 3 до 11. Можна було вільно обирати мову навчання, без суттєвих перешкод діяли “Просвіта”, “Асоціація українських учителів”, “Пласт” та ін.

У 1930-х рр. налічувалося майже 30 політичних партій. Дуже впливовими були мадярофільська течія “карпаторосів” (“мадярони”) і русофільська, “русинська” (напр., “Общество Духновича” та ін.). Комуністи Закарпаття входили до складу Компартії Чехословаччини.

Українофільський рух представляли народовці, зокрема, Августин Волошин – лідерНародно-християнської