Загальні проблеми сучасного праворозуміння

Адже воно – це завжди продукт певної культури, певної цивілізації. Правове мислення є, можна сказати, найбільш раціоналізованим і консервативним компонентом правового менталітету. Якщо певні нормативні приписи можна «підгледіти» і запозичити у розвинутих країнах, а положення відповідних міжнародних документів про права людини навіть прямо скопіювати, то правове мислення цьому не підвладне. Як слушно зазначав свого часу Р. Давид, законодавець може змінити або скасувати будь-якe норму діючого права. Однак він майже не владний змінити основи правового мислення. Воно зберігає свою специфіку і практично в недоторканному вигляді передається з поколінні в покоління доти, поки не буде зруйнований адекватний йому цивілізаційний механізм.

На жаль, особливості національного менталітету, як і буденний рівень праворозуміння загалом, незважаючі на надзвичайну актуальність цих питань, особливо у світлі того антиправового безкраю, який відбувається нині в Україні, залишаються майже недослідженими у вітчизняному правознавстві. Саме тому, очевидно, у нашій літературі досить часто оперують ознаками, притаманними право-розумінню інших народів, зокрема російського, де ця проблематика розробляється порівняно давно.

Професійному рівню праворозуміння притаманні не лише почуттєво-наочне сприйняття права та інших правових явищ, а й апеляція до понять і категорій, за допомогою яких формуються систематизовані знання про право.

Професійне праворозуміння ще з часів І. Канта і Г. Гегеля досить часто іменують практично-прикладним, на відміну від теоретичного. По суті ж практичний підхід до розуміння права відомий ще за часів античності. Він розроблявся, зокрема, римськими юристами.

Носіями цього рівня праворозуміння і нині є особи, котрі професійно займаються юридичною практикою, тобто практикуючі юристи.

Образ права в інтерпретації суб'єктів цього рівня праворозуміння, безперечно, повніший, ніж його образ на рівні буденного уявлення про право. У ньому більше раціоналізму, тобто тих спеціальних знань, які вони здобули під час навчання в юридичних навчальних закладах. Проте й на цьому рівні у сприйнятті права превалює особистісний досвід. Значний вплив на праворозуміння (створення образу права) у цьому випадку здійснює безпосередня юридична практика суб'єкта. Звичайно, праворозуміння, приміром, суддів, особливо вищих судових інстанцій, з огляду на саму специфіку їх юридичної діяльності, істотно розширює бачення права (образ права) порівняно з іншими суб'єктами практичної юридичної діяльності. Проте й їх праворозуміння, як правило, не може претендувати на всесторонність, системність, достовірність.

Незважаючи на тривалу історію формування професійного праворозуміння, національні та цивілізаційні відмінності у сприйнятті права в різних правових сім'ях зберігаються й донині. Це помітно навіть на європейському правовому просторі: так, у країнах «загального права» і континентальної правової сім'ї одні й ті самі акти прийняття судових і адміністративних рішень психологічно сприймаються по-різному Якщо в країнах романо-германської (континентальної) правової сім'ї ці акти розглядаються як застосування права, як «прикладання» сформульованої в законі загальної норми до конкретного випадку, то в країнах англо-американської правової сім'ї («загального права») вважається, що суддя, вирішуючи справу, незважаючи на його зв'язаність законами і прецедентами, кожного разу створює право для конкретного випадку. І хоча в умовах інтеграційних і глобалізаційних процесів, які бурхливо розвиваються, помітне певне зближення позицій між правни-ками названих правових сімей щодо ролі суддів у процесі правотворення, проте відмінності у правовому мисленні практикуючих юристів, які представляють ці правові сім'ї, зберігатимуться, очевидно, й надалі.

А втім, відмінності у правовому мисленні та у сприйнятті права загалом (вони ще істотніше проявляються у правових сім'ях позаєвропейської цивілізації) зовсім не перешкоджають формуванню більш-менш єдиної юридичної практики з низки питань. Як слушно зазначають К. Цвайгерт і X. Кетц, у різних правових системах, незважаючи на всі відмінності в їх історичному розвитку, доктринальних поглядах і стилях мислення, вирішують одні й ті ж юридичні проблеми, аж до найдрібніших деталей, однаково, або ж значною мірою схоже. Це дає змогу у певному сенсі говорити про «презумпцію ідентичності» як інструмент для прийняття практичних рішень.

Виняток у приватному праві становлять суто суб'єктивні й етично зумовлені питання – переважно сімейного і спадкового права, які знаходяться під сильним впливом національно забарвлених моральних і етичних цінностей, що своїм корінням сягають релігійних уявлень та історичних традицій розвитку культури, характеру нації тощо.

Це свідчить про те, що значення самого терміна «право» у практичній юридичній діяльності не слід перебільшувати. За всього розмаїття його значень сучасні практикуючі юристи, можна сказати, досягли певного консенсусу в його сприйнятті, хоча, очевидно, і не завжди належно усвідомленого. Це досягається, передусім, завдяки зближенню позицій у розумінні правових цінностей, нагромаджених за багатовікову історію розвитку права, практичному досвіду, здоровому глузду та відчуттю права (як тут не згадати про «інтуїтивне право» Л. Петражицького?). До теоретичного осмислення права у всій його багатогранності й розмаїтті, зокрема й термінологічного, вони, як правило, не доходять, проте ступінь його осягнення як цілісного, системного явища на цьому рівні праворозуміння є досить високим.

З'ясування наукового або теоретичного рівня праворозуміння, до якого, як зазначалося, переважно зводиться проблема розуміння права у пострадянському правознавстві, викликає чи не найбільше складнощів.

Від буденного і навіть професійного рівня праворозуміння він відрізняється тим, що на цьому рівні відбувається пізнання найсуттєвіших сторін, якостей, зв'язків права у формі теорій, тобто певної системи понять, категорій і законів науки[50].

Як зазначає П. Оль, «теоретичне праворозуміння має на увазі виявлення об'єктивних законів,