Загальні проблеми сучасного праворозуміння

П. М. Рабінович вважає, що праворозуміння зумовлене багатозначністю терміну «право» і надзвичайно важливою роллю в житті кожної людини тих явищ, які відображені цим поняттям і позначені цим словом. Теоретик поділяє право на суб’єктивне та об’єктивне юридичне право.

Зокрема, суб’єктивне юридичне право – закріплена в юридичних нормах можливість певної поведінки особи, спрямованої на здійснення відповідних прав людини.

Юридичне право є об’єктивним у тому розумінні, що державні загальнообов’язкові правила поведінки встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб’єкта (крім автора цих норм), поза нею: вступаючи в суспільне життя, він уже «застає готовими» певні юридичні норми, які виникли до і незалежно від нього, їхнє «життя», їхня доля не залежить від свідомості окремого суб’єкта[38, 43].

Більш детально розробила проблематику праворозуміння О. Ф. Скакун, яка прийшла до висновку, що сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

по-перше, ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: «вихідна форма буття права – громадська свідомість; право – не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, які є у громадській свідомості та орієнтовані на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту»;

по-друге, нормативний (позитивістський) : «вихідна форма буття-права – норма права, право – норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання»;

по-третє, соціологічний: «вихідна форма буття права – правовідносини; право – порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті – у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу змішували самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом».

Отже, проаналізувавши низку юридичних джерел, можна підвести підсумок, що вчені-юристи мають як схожі, так і відмінні погляди щодо розуміння права. Спільними підходами є те, що право є соціальним явищем, без якого неможливе існування цивілізованого суспільства; право є мірою поведінки, встановленою і захищеною державою; право – це соціальний регулятор відносин, побудований на уявленні про справедливість, яке є у даний момент у конкретному суспільстві і має загальнообов’язковий, формально визначений нормативний характер, встановлений або санкціонований державою (населенням в ході референдуму) і гарантований нею. Тому максимально повне право розуміння надасть можливість більш масштабно сприймати правові явища, правову матерію, що слугуватимуть могутнім засобом ефективної реалізації права.

Проблемі розуміння права завжди приділялось багато уваги. Спроби датизмістовну відповідь на питання «що таке право?» прослідковуються з глибокоїдавнини і не припиняються і досі.

Право – це надзвичайно складне соціальне явище, оскільки воновідображає ще більш складніші економічні, політичні і соціальні відносини. Протягом всієї історії розвитку юридичної науки різні мислителі прагнули з'ясувати, що являє собою право, яка його природа і суть.

Поняття права – найважливіший компонент правознавства. Від вірного його розкриття залежать правильна постановка наукових досліджень, а також загальна орієнтація юридичної практики. Поняття права – це не застигла категорія, а категорія, що розвивається, в якій відображаються і історичні традиції, і суспільна ситуація сучасної епохи.

Правові вчення в спеціальному смислі цього поняття з'явились лише вході досить тривалого існування ранньокласовіх суспільств і держав. Утеоретико-пізнавальному плані генезис правових вчень (теорій) відбувався вруслі поступової раціоналізації початкових міфічних уявлень.

Однією з найбільш ранніх відповідей на питання «що таке право?» була: «Право – це веління, заповіді божества, які вказують людям, як вони повинні жити, щоб виконати волю божества, що вони повинні робити і чого повинні уникати». Так думало в давнину багато людей і так було у багатьох народів. Наприклад, первинним правом для євреїв були 10 заповідей, вручення Моісею самим Богом. У таких древніх правових кодексах інших народів, як «Закони Вавілонського царя Хаммурапі» чи «Закони Ману» індусів право такожрозглядається як заповіді божества. Право розумілось як нелюдське явище.

Критика цієї відповіді з боку вчених така: земні справи і явища потрібно пояснювати земними ж справами, а не втручатися сюди божу волю і робити її відповідальною за багато земних підлостей. Наприклад, дикун щировірить в те, що бог йому наказує вбивати всіх чужинців і заколюваті дружинна могилах чоловіків. Сучасний християнин не може вважати подібні заповіді божественними. Отже, визначення права як заповідей божества в корені антинаукове[27].

З середини І тисячоліття до н. е. розуміння права змінюється. Право починає тлумачитись як офіційний закон держави, тобто як веління і обов'язкові правила, які видаються чи визнаються державою. Нове у цьому розумінні те, що право вводиться