Загальні проблеми сучасного праворозуміння

Ті, що є право, лише стаючи законом, набуває не лише форми своєївсезагальності, але і своєї справжньої визначеності.

Гегель визнає, що зміст права може бути викривленим в процесі законодавства; не все, дане у формі закону, є право, оскільки лише закономірне у позитивному праві законне і правомірне.

Грунтом для права є духовне, і його вихідною точкою – воля. Свобода є таке ж основне визначення волі, як вага – основне визначення тіла. Воля без свободи – порожнє місце.

Оскільки право стосується свободи, самого достойного і священного в людині, то вона, оскільки воно для неї обов'язкове, повинна знати його.

Філософсько-правове вчення Гегеля справило помітний вплив на наступну історію правової думки.

Ідея свободи є стрижнем праворозуміння Ф. А. Хайєка. На його думку, індивідуальний розум недосконалий і обмежений у своїх можливостях. Людина здатна передбачати лише безпосередні результати своїх дій, але зовсім не їх суспільні наслідки.

Виходячи з цього, жодна людина чи група людей не можуть знати всього необхідного для свідомого цілеспрямованого соціального планування. Звідси політичний висновок: роль держави повинна бути обмежена. Вона не може братина себе всієї відповідальності за стан життя суспільства. Але оскільки держава все ж прагне до цього, роль права заключається в тому, по-перше, щоб обмежити можливості держави для примусу, по-друге, щоб забезпечити кожному індивіду гарантовану сферу життя, в рамках якої вона може використовувати хай обмежені, але свої пізнання і можливості і на свій розсуд, заради досягнення своїх приватних інтересів.

Свобода – єдино можливе середовище, в якому людина може розвиватися як розумна істота. Не просто свобода, а правова свобода – ось ідеал Хайєка. Правова свобода означає такі умови життя суспільства, коли примус одних по відношенню до інших зведено до мінімуму.

У субстанціональному смислі право похідне від свободи. По-перше, право захищає свободу, і тому може розглядатися як засіб забезпечення свободи. Право не має на увазі досягнення якихось цілей: мета права глобальна – захист свободи як такої. По-друге, право, передбачаючи необхідні обмеження на реалізацію свободи (що, доречі кажучи, пов'язано з обмеженістю і недосконалістю людських знань, в тому числі і про свободу), не подавляє, а розширює, максімізує її. Право – це порядок свободи, упорядкована свобода. Через право свобода транслюється в конкретні юридичні права і свободи. Тому право – умова і основа свободи, а свобода – мета права.

Але позитивне право не завжди готове виконати цю функцію. Закон як воля правителя (держави) схильний, скоріше, знищувати свободу, ніж розширювати її. Право ж, що складається спонтанно, як і весь соціальний порядок, свободі загрожувати не може. А закон, створений людьми, що використовують свій недосконалий, обмежений розум, загрожує свободі.

Саме правління права, а не правління людей, він вважає головною рисою «Хорошої» держави. Людина вільна, якщо вона повинна підкорятись НЕ іншій людині, а закону, – вважає Хайєк.

Правління права Хайєк визначає як політичний ідеал. «Принципи правління права, що обмежують владу держави... самі по собі не можуть бути правом, а існують лише як керівні начала, властивості хорошого закону «. Принципи правління права, виражаючись в позитивному праві, перетворюютьйого в правовий закон.

Слабкість концепції Хайєка в тому, що він не допускає варіантності в розвитку: або ринкова економіка і свобода, або тоталітарний колективізм і не свобода. Він штучно обмежує своє дослідження крайнощамі.

Хайєк вважає, що оскільки в суспільстві не існує єдиного уявлення про справедливість, держава і не може брати на себе турботу про підтримання справедливості в суспільстві. Однак, якщо розподільча справедливість НЕможе бути абсолютним критерієм, то це не означає, що вона не може бути критерієм взагалі.

Інтерпретація права в працях видатних російських юристів кінця ХІХ --початку ХХ ст. представляє собою багату гаму різних точок зору на цейсоціальний феномен.

Право, констатує Н. І. Палієнко, представник юридичного норматівізму вправовій думці Росії початку століття, відноситься до найбільш складнихявищ соціального світу, і тому «загальні закони суспільного життя діють і в області права. Отже, право не може бути зрозумілим поза зв'язками з фактами і умовами дійсного життя». При цьому право не потрібно ототожнювати ні з фактичними відносинами, ні з законами в науковому розумінні цього слова. Право можна визначити як сукупність своєрідних позитивних і об'єктивних норм чи правил належного, що виробляються в суспільстві і мають характер владних зовнішніх наказів, направлених на регулювання людських відносин. Право по відношенню до людей виступає в двох і постасях: по-перше, служити авторитетним мірилом взаємовідносин осіб, уповноваженим і зобов'язуючими їх до належної поведінки; по-друге, для суб'єктів права характернее усвідомлення його владності, зовнішньої авторітетності і прімусовості.

Таким чином, Н. І. Палієнко до відмінних ознак правової норми відносив її сувору зовнішню імперативність. Інакше кажучи, норма права диктує свою волю, вимагає підкорення їй незалежно від переконань і внутрішнього авторитету совісті. Окрім