Застарілі слова, їх стилістичні функції у текстах разних стилів

 

Велике благо для нації, для країни, для кожного її громадянина – пам'ять минулого. Історична пам'ять – це святиня народного духу, велич, доблесть і міць держави, надійний гарант єдності, наступності і спадкоємності поколінь, згуртування нації, атрибут шляхетності національної вдачі, запорука щасливої долі.

Нема гіршої кари, як історичне безпам’ятство. Послаблення історичної пам’яті до смерті подібне.

Пам'ять – закріплення, збереження й відтворення у свідомості того, що відбувалося в минулому досвіді людини. Пам'ять – належить до одного з провідних феноменів розумової діяльності індивіда. Завдяки їй кожне покоління має можливість передавати свої знання і досвіт наступному. У цій спадковості історія людства набула не лише хронологічного, а й логічної зрілості форми.

Історія в перекладі з грецької означає оповідь про минулі події, дослідження, знання. Історизм – вивчення та оцінка предметів і явищ у їх історичному розвитку. Під принципом історизму розуміємо плекання історичної пам’яті підростаючих поколінь через прищеплення учням любові до рідного слова, батьків, пошана до своїх предків, національної віри, інтересу до минулого України. 

Це курсова робота присвячена вивченню функціональних застарілих слів та вживання їх у різних стилях мовлення.

Тема даної курсової роботи називається «Застарілі слова, їх стилістичні функції у текстах разних стилів».

Актуальність дослідження даного питання полягає у використанні застарілих слів не тільки в сучасний український літературній мові, але й у широкому використанні їх в творчості відомих українських письменників і поетів.

Об’єктом дослідження є лексичний запас української мови.

Предметом даної курсової роботи є функціонування застарілих слів.

Мета даної роботи полягає у дослідженні функціонуванні застарілих слів.

Завдання курсової роботи

дослідження стилістичних функцій застарілих слів;

визначення поняття застарілих слів;

дослідження та вивчення семантичних груп історизмів.

Під час вирішення визначених завдань використовувались наступні методи дослідження:

Теоретичний: синтез, аналіз та узагальнення наукової літератури.

Метод порівняльного аналізу.

Статистичний.

Метод ретроспективного аналізу.

Структура курсової роботи складається із плану роботи, вступу, основної частини, яка в свою чергу складається з трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

 

 

Лексикою називають словниковий склад мови, причому, коли говорять про словниковий склад мови, мають на увазі слова в їх індивідуальних (лексичних - на противагу граматичним) значеннях. Кожне слово є позначенням певної реалії, - саме ця здатність слів позначати ті або інші предмети, ознаки, явища дійсності й характеризує слова як одиниці лексики [21; 34].

 Деякі слова (або значення слів) сприймаються як застарілі (архаїзми й історизми), інші - як нові, ще не цілком "звичні", що не повністю закріпилися в літературній мові. Стилістична значимість слів не залишається незмінною (окремі застарілі слова повертаються в активний фонд словника з новими значеннями; спеціальні терміни в ряді випадків, іноді видозміна значення, стають загальновживаним і т.д.).

Безпосередній вплив на лексику позамовної дійсності спричиняється її рухливістю - у мові постійно відзначається не тільки поява нових слів (і нових значень), витиснення застарілих позначень, що втрачають свою актуальність, але й стилістичні перерозподіли різних груп слів, зміна лексичної й синтаксичної сполучуваності слів і т.д.

Розділ науки про мову, у якому вивчається лексика, називається лексикології. Історична лексикологія вивчає історію слів, словникового складу мови в цілому. Словниковий склад мови змінюється (з'являються нові слова, окремі слова забуваються, змінюються значення цілого ряду слів і т.д.) в результаті всіляких причин, деякі з яких вдається встановити з достатньою вірогідністю. При з'ясуванні історії окремих слів і груп слів виявляється як важливі мовні, так і позамовні (екстралінгвістичні) фактори змін. Безпосередній зв'язок лексики із позамовною дійсністю спричиняється те, що поява нових предметів, виникнення нових понять приводить до поповнення словника новими позначеннями цих предметів і понять, способи їхнього позначення, тобто способи номінації (створення нових слів від існуючих у мові за допомогою афіксів, створення складених іменників, семантична деривація, запозичення іншомовних слів) багато в чому визначається тими лексичними реаліями, якими розташовує дана мова, і тими лексико-семантичними відносинами, які існують у мові в ту або іншу епоху.

Слово – центральна функціонально-структурна одиниця мови. Усі інші елементи мови існують або для слова й у слові (фонеми та морфеми), або завдяки йому (речення) [21; 39].

Задовільного, логічно бездоганного визначення слова мовознавча наука ще не має, хоча мовці завжди чітко відчувають і виділяють у мовленні окремі слова. Це зумовлено тим, що, ло-перше, слова в мові дуже різні за своїм значенням і функціями, а по-друге – визначення, яке підходить для однієї мови, часто не придатне для іншої.

Найбільш точно й стисло окреслив слово французький мовознавець А. Мейє (1866–1936): «Слово – це вираження асоціації певного значення з певним комплексом звуків, що піддається певному граматичному використанню». Проте навіть це визначення далеко не досконале: у ньому чітко не відмежовується слово від морфеми, з одного боку, і від словосполучення, з іншого; не враховано існування в мові багатозначних слів [21; 40].

Певне значення (зміст, поняття) властиве не тільки слову, а й морфемі (наприклад, у слові безхмарний реальне значення мають і