Документація з педагогічної практики (вузівської) на базі курсу "Загальна теорія культури"

Значну роль в сприйнятті цього феномену відіграв твір Ж. Ж. Руссо «Про виховання» (1762). Довгий час в ХІХ ст. дитинство було предметом детального аналізу саме в художніх творах класиків літератури.

У культурологічних дослідженнях дитинство стало самостійним об’єктом аналізу під впливом поширення психоаналітичного підходу, в якому воно є однією з центральних тем вивчення.

Дитинство – це особливий світ, своєрідна культура в культурі, повна загадок і непізнаних явищ. Це світ зі своїми правилами поведінки, світ фантазії та ігор, що сприймається як реальність. Дитина одушевляє навколишній світ, вносить в нього емоційне забарвлення. Вона перетворює в своїй уяві предмети дійсності, наприклад, палиця стає у неї літаком або конячкою. Таким чином, перетворюючи навколишню дійсність, дитина тим самим формує і відтворює найважливішу культурну якість людини у створенні ідеальних сутностей.

Нерідко факт з життя дитини пояснити важче, ніж зробити черговий етап технологічної революції. Наведемо лише один приклад, що стосується «дитячих звичаїв», особливостей їх ігор. Абсолютна більшість дітей, що належать до найрізноманітніших культур, грають у секрети, тайники, в які закопують «скарби» у вигляді кольорових скелець, камінців та інших предметів. Якимось чином ця гра чи обряд відтворюється в нескінченному ланцюгу поколінь, причому як в традиційних культурах, так і в сучасних індустріально-урбанізованих. Єдине, досить посереднє пояснення цього явища полягає в уподібненні дій дітей діям тварин, що запасають їжу про запас.

Дитинство, в першу чергу раннє, в умовах різних культур досліджували такі вчені, як Р. Бенедикт, М. Мід, К. Дюбуа, Дж. і Б. Уайтинг. Вони вивчали особливості годування дітей, сповивання, привчання до горщика, чергування періодів сну та активності. Безумовно, цим об’єкти їх дослідження не вичерпувалися. Вчених-антропологів цікавило ставлення до особистості дитини в ранньому дитинстві в різних культурах, взаємини типу «дитина-дитина», «дитина-дорослі», система заохочень і покарань, поширена в даній культурі. Європейців дивувала відсутність покарань дітей в одних культурах і, навпаки, існування покарань аж до 20 років – в інших. Важливе значення у вивченні «образу дитинства» відіграють обряди і ритуали, пов’язані з народженням дитини, нареченням її і ініціаціями – посвятами у дорослий стан. Певний вплив на дослідження надавали психоаналітичні поняття, що описують корінні якості дитини: бажання бути коханим, потреба у спілкуванні (з народження!), в ніжності і уникнення тривоги. Цікавим аспектом у вивченні дитинства як феномена культури є ставлення до незнайомого і відображення його в етнокультурних стереотипах поведінки.

Істотне, навіть визначальне, значення для культурологічної концепції в цілому є те, як розуміється відтворення культури. Цей аспект вивчення дитинства аналізується з двох позицій. Одна полягає в тому, що становлення культурної людини полягає лише в розгортанні генетичної програми, дозріванні (подібно плодам) навичок, умінь і прояві їх у певні періоди або у зв’язку з відповідною життєвою ситуацією, або завдяки яким-небудь пусковим подіям. Такий погляд на дитинство отримав назву «нативізм». Подібні погляди пов’язані з розумінням культури лише як форми існування генетичних задатків індивідів.

Інший підхід, більш поширений і більш обґрунтований, розглядає дитинство як форму засвоєння культурних стереотипів, підкреслюючи суттєву роль зовнішніх впливів. В особливості дитинства проявляється вплив культурної традиції, навички формуються в процесі діяльності. Ця позиція в інтерпретації дитинства як культурного феномена отримала назву «емпіризм».

Значний вплив, в тому числі і на міжкультурне вивчення дитинства, справила культурно-історична теорія російського психолога Л. С. Виготського. Розглядаючи процеси, що відбуваються в дитинстві, він відзначав їх особливість в тому, що «вростання нормальної дитини в цивілізацію являє собою єдиний сплав з процесами її органічного розвитку». «Культурний розвиток набуває зовсім своєрідний характер, оскільки носієм його є зростаючий, і, що змінюється організм дитини». Саме культурний розвиток дитини здійснюється, згідно Л. С. Виготським, шляхом вростання мовних форм спілкування людей у внутрішній план індивідуальної свідомості і перетворення їх через проміжну форму спілкування з самим собою у власне людські форми психічної діяльності. Культурно-історична концепція Л. С. Виготського і його гіпотеза інтеріоризації культури (внесення в індивідуальну свідомість) використовувалися в якості пояснювальної теорії в міжкультурному вивченні дитинства.

У структурному плані вивчення дитинства як феномену культури складається із загальнокультурологічних концепцій і різноманітних напрямків досліджень, що виділяються на підставі як методу, так і об’єкту вивчення.

Існує кілька загальнокультурологічних концепцій дитинства.

Творцем «психогенної» теорії історії, за якою причини культурного розвитку кореняться у взаєминах дітей і батьків, є Ллойд Демоз. «Центральна сила історичної зміни, – пише він, – не техніка і економіка, а психогенні зміни в особистості, що відбуваються внаслідок взаємодій поколінь батьків і дітей, що змінюють один одного». Еволюція типів взаємодій між батьками і дітьми – незалежне джерело розвитку. Історія дитинства, згідно Л. Демоза, являє собою послідовний ряд все більш тісних відносин між дитиною і батьками. Типи виховання, поширені в суспільстві, є не просто однією з його особливостей, а головною умовою відтворення і розвитку всіх інших елементів культури. Л. Демоз висловив цікаве припущення про зв’язок змісту дитячих переживань з відповідними елементами культури.

Всю попередню історію залежно від стилю виховання Л. Демоз ділить на шість періодів.

Перший період (з давнини до IV ст. н. е.) характеризується «інфантицидним» стилем по відношенню до дитини, тобто вбивство дитини не каралося