Документація з педагогічної практики (вузівської) на базі курсу "Загальна теорія культури"

Другий період (з IV ст. до XIII ст.) відзначений «кидаючим» стилем, інакше кажучи, прагненням збути дитину годувальниці, в монастир чи не помічати її присутності вдома.

Амбівалентне (подвійне) ставлення до дитини характерне для періоду з XIV по XVII ст. Дитині вже не відмовляли в увазі, але не дозволяли самостійно духовно розвиватися. Педагогічний образ епохи – ліплення характеру з податливого матеріалу.

У четвертий період (XVIII ст.) Переважав нав’язливий стиль – прагнення контролювати не тільки поведінку дитини, але і її внутрішній світ, що посилювало конфлікти батьків і дітей.

Період з XIX до середини XX ст. відрізняється соціалізуючим стилем, метою виховання стає підготовка дитини до майбутнього життя.

І нарешті, у другій половині XX ст. утвердився «допомагаючий» стиль, згідно з яким дитина краще за батьків знає, що йому потрібно на кожній стадії життя.

Міжкультурне дослідження дитинства: напрямки та предметні області.

Особливе місце займає вивчення раннього дитинства і ставлення до незнайомого. Всю сукупність знань про дитинство як феномен культури можна назвати «етнологія дитинства».

Шляхом стандартного крос-культурного коду Мердока і Уайта (1969) Р. П. Рохнер і деякі інші вчені проаналізували стосунки між дітьми і батьками в 186 товариствах. Ці дослідження, присвячені аналізу взаємин батьків і дітей, отримали велику популярність і стали певною мірою самостійними. «Теорія батьківського дозволу-заборони, – пише Р. П. Рохнер, – це теорія соціалізації, яка намагається пояснити і передбачити основні наслідки батьківського дозволу-заборони для поведінкового, пізнавального і емоційного розвитку дитини... «. Таким чином, спільним завданням є вивчення того, як впливають відносини батьків до дитини на її формування як особистості в різних культурах. Своєрідним підсумком даної проблеми стала стаття Р. П. і Е. К. Рохнерів «Батьківський дозвіл-батьківський контроль: крос-культурні коди», опублікована в журналі «Етнолоджі» в 1981 р.

Виділяються чотири основні типи ставлення до дитини:

1) батьківське розуміння – тепле ставлення і любов,

2) батьківські ворожість і агресія,

3) батьківські індиферентність і заперечення,

4) батьківський контроль.

За частотою застосування основні типи діляться на чотири рубрики: рідко (виключно), іноді, часто, завжди (майже завжди). Це не стосується батьківського контролю, який поділяється на: відсутність контролю, слабкий, контроль, що стежить, контроль, що обмежує автономію. Окремо досліджуються відносини батьків і матерів до дітей.

Але все ж центральним є психологічне вивчення дитинства, що здійснюється відповідно з трьома типами психологічної теорії – з психологічним, психоаналітичним і етологічних підходами в етнології дитинства. Загальним для всіх підходів з психологічної компонентою є питання про детермінанти дитинства, що представляє собою спроби зрозуміти механізми і причини формування людини різних культур. Психологічний підхід заснований на експериментальних дослідженнях поведінки дітей, хоча і не зводиться тільки до них. Дослідження, що проводяться в його рамках, відчувають значний вплив біхевіоризму. Це проявляється насамперед у виборі основного предмета вивчення – різних форм набутих навичок, умінь дитини і самого процесу навчання, що трактується максимально широко. Таким чином, представники цього напряму акцентують свою увагу на становленні придбаних форм взаємодії в процесі навчання.

Охарактеризуємо психологічний підхід в етнології дитинства. Велике місце в ньому відводиться вивченню пізнавальної діяльності дитини, міжкультурному аналізу здатності до навчання в інтелектуально-абстрактній, предметно-наочній і рухово-стереотипної формі. До нього тісно примикають дослідження сенсомоторного розвитку дітей різних етносів, а також аналіз особливостей пам’яті, уваги та інших психологічних характеристик людини. Важливим аспектом даного підходу є аналіз генезису та формування специфіки сприйняття дитиною дійсності в різних етнокультурних спільнотах. Найбільш відомі особливості сприйняття дітьми кольору і звуку, простору (перевага певних геометричних форм), зберігаються і у дорослих, що отримало відображення в народній творчості в його різних сферах. Пильну увагу дослідників привертає розвиток емоційної сфери (любов і ненависть, страх і подив, посмішка і плач) дітей різних культур.

Одним з перших етнопсихологічних досліджень було вивчення способів догляду за дитиною і впливу їх на формування особистості. У 70-80-х роках XX ст. такому аспекту аналізу приділялася мінімальне значення, на перший план висувалася проблема спілкування з дітьми, особливо раннього віку, до оволодіння ними членороздільної промовою. Це передбачало вивчення відносин типу мати-дитина, батьки-дитина, незнайомі-дитина, дитина-дитина. Як ілюстрацію того, що являє собою дослідження, наприклад, відносин батьки-діти, торкнемося один з аспектів цього складного взаємодії – значення дитячого плачу і крику.

Плач є перший прояв емоцій людської істоти, початкова фаза формується комунікативною діяльністю, яка домінує в дитинстві. Крик (плач) немовляти при народженні – у певному сенсі специфічна особливість людини. На думку Гегеля, вища натура людини виявляється і тут. «У той час, як тварина німа і висловлює свій біль стогонами, дитина висловлює відчуття своїх потреб криком». Реакція на настільки звичне явище, як плач дитини, багато в чому визначається етнокультурними стереотипами поведінки, що склалися в тій чи іншій спільності. Ставлення до дітей, що сумують і кричать, варіюється від повного ігнорування до відгуку на будь-який заклик немовляти. Історично так склалося, що однакове або схоже ставлення до плачу і крику можна зустріти і в традиційних суспільствах Африки, і в розвинених країнах Західної Європи. І навпаки, в етнічних спільнотах, що стоять близько один до одного в соціальному розвитку, можуть бути діаметрально