+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Звіт з практики
К-сть сторінок:
83
Мова:
Українська
первісного стада міфічним звіром-прародителем – тотемом. У прабатьків людини протягом багатьох поколінь відбувалася боротьба за володіння самками. Внутрішньостадні обмеження ґрунтувалися на примусі, силі ватажка-самця. Народження людини для Фрейда – це поява внутрішнього заборони – совісті. Настав той день, пише Фрейд, коли молоді самці об’єдналися, вбили і з’їли старого ватажка, реалізувавши свої суперечливі бажання: бажання ототожнення з ватажком, прагнення стати такими ж сильними, як він, і – знищити його як перешкоду на шляху задоволення своїх бажань. Завершивши це діяння, вбивці опинилися у владі болісного двоїстого почуття торжества і горя («комплекс Едіпа»). Не впоравшись з цим почуттям, вони впали в стан «пізнього послуху»: почали випробовувати почуття каяття і провини, оголосили неприпустимість скоєння ними вчинок і відмовилися від своїх жадань, закріпивши свою відмову в образі священної тварини-прабатька. Діти поклялися ніколи не робити таких вчинків, організували екзогамний рід, тобто набули здатність до соціального життя. Так відбулося, на думку Фрейда, народження людини з тварини.
Г) символічна версія.
Розроблялася Е. Кассірером. Смисл антропогенезу, за Кассірером, визначається формуванням людини як символічної тварини. Символи мають функціональне призначення для людини. Виду в цілому притаманні задатки несвідомої орієнтації. Людина як біологічний вид приречена на загибель. Людина виходить за рамки видової програми. Людина несвідомо наслідує тварин. Спочатку, наслідуючи тварин, людина пробувала пристосуватися до навколишнього природного середовища. Але зовнішні подразники сприймалися нею не безпосередньо як у тварин, а опосередковано, піддавалися розумовій обробці. Тобто, людина спілкується зі світом опосередковано через символи. Знаряддями такої обробки є символи, в яких закріплюються різні стандарти поведінки. Людина виникає, коли стає творцем символів, створюючи свій символічний світ: світ міфів, мови, мистецтва, науки. Вона живе і розвивається не просто у фізичному, природному середовищі, а перш за все у світі цих символічних феноменів, які належать до сфери культури. Для сучасної людини не має відмінності між реальністю і можливістю. Людина не розрізняє сфери мислення і сфери буття.
Природа і сутність людини.
Поняття «природа людини» звичайно фіксує зовнішню відмінність людини як живої істоти від решти живого, від інших живих істот. Природа людини глибоко суперечлива, тому людина завжди виступає загадкою для самого себе. Людина – цілісна істота, і тому підкоряється природнім закономірностям. Своєрідність тілесної організації обумовлює її інстинкти, потяги, пристрасті. Разом з тим, людині притаманні моральність і свідомість. Вона здатна розрізнювати прояви добра і зла, прекрасного і потворного, що і визначає скерованість вільного вибору її дій. Людина може пізнавати і розуміти оточуючу дійсність, себе, інших людей. Свідомість, розум і воля притаманні природі людини.
Саме ця двоїстість завжди змушувала філософів шукати сутність людини, що відрізняє її як особливу істоту від біофізичних проявів його природи.
У філософії антропології сформувалося три основні версії сутності людини.
1. Сутність людини духовна. Ця версія характерна для всіх релігійних та езотеричних вчень. Відповідно до неї справжня самість людини не має відношення до емпіричному світі. Так, у відповідності з християнством Бог наділяє людину єдністю духу і душі, здатних піднятися над інстинктами і тілесними вимогами, а також над будь-якими спокусами матеріального життя. Людина духовний й тому здатний панувати над плоттю. Згідно з езотеричними вченнями істинне «Я» людини – духовна монада – просто змінює з життя в життя різні тіла, які служать лише засобом для самовдосконалення.
2. Сутність людини – розум. Цю версію сформувалася в Новий час. Вона припускає, що розум – особлива самостійна інстанція і людина відрізняється від тварин саме розумом – умінням логічно мислити, пізнавати себе і світ. Розум дозволив людині виділитися із тваринного світу, використовуючи сили самої природи, і він же застава майбутнього щастя і прогресу в суспільстві.
3. Сутність людини – предметно-діяльна, соціокультурна. Визначальну роль в утвердженні цієї версії зіграли роботи Карла Маркса. Людина виступає тут як істота, яка не пасивно пристосовується до природи, а активно пристосовує природу до власних потреб. Він переробляє її в трудовому процесі, ставить все нові й нові цілі, створює «другу, олюднену природу» – світ культури. У праці, перетворюючи навколишню дійсність, людина і проявляє себе як розумна і вільна, бо діє «за мірками будь-якого виду, у тому числі і за законами краси». Будучи істотою трудовою, людина виступає і істотою соціальною. Вона не може працювати поза спілкуванням. Підкорення природи і перетворення її в культуру пов’язане з постійною взаємодією людей, з формуванням соціальних груп. Тому сутність людини – це «сукупність всіх суспільних відносин».
Проблема сутності людини органічно пов’язана з вирішенням питання про його походження, проблемою антропогенезу. Виникнення людини – загадка, яка на сьогодні не має відповіді.
Тема 10. Дитинство як феномен культури (2 год.)
Загальнокультурологічне значення дитинства.
Міжкультурне дослідження дитинства: напрямки та предметні області.
Дослідження феномену дитинства у руслі культурної спадковості: М. Мід.
Література:
Кон И. С. Ребенок и общество. М., 1988.
Мид М. Культура и мир детства. М., 1988.
Мид Маргарет Культура и преемственность. Исследование конфликта между поколениями
Этнография детства. М., 1983.
Загальнокультурологічне значення дитинства.
Дитинство як самостійний аспект культури було виділено в якості «деякого світу, що володіє деякою автономією і