Документація з педагогічної практики (вузівської) на базі курсу "Загальна теорія культури"

V. В XX ст. розвивається страх перед смертю і самими її нагадуваннями. «Смерть перевернута» – так позначив Ар’єс п’яту стадію розвитку сприйняття і переживання смерті європейцями і північно-американцями.

Ще на початку XX ст., скажімо, до першої світової війни, на всьому Заході смерть однієї людини приводила в рух цілу соціальну групу або навіть все суспільство – наприклад, в межах села. В кімнаті померлого закривали ставні, запалювали свічки, приносили святу воду. Будинок наповнювався сусідами, родичами, друзями, всі шепотілися з виглядом серйозним і урочистим. На вхідних дверях прикріплювали траурну звістку, яка замінила собою древній звичай виставляти в дверях тіло мерця або його домовину. Богослужіння в церкві збирало багато людей, які ставали в чергу, щоб виразити свої співчуття сім’ї покійного. Після чого траурна процесія супроводжувала домовину на кладовище. Але й на цьому справи не закінчувалися. Період трауру був заповнений візитами і сім’я померлого ходила на кладовище, родичі і друзі навідували сім’ю. Лише поступово життя входило в звичне русло, так що залишалися тільки відвідування кладовища близькими померлого. Смерть індивіда хвилювала цілу соціальну групу, і вона реагувала колективно, починаючи з ближньої родини і до більш широкого кола знайомих. Не тільки кожний вмирав публічно, але й смерть кожного ставала суспільною справою.

Всі зміни у відношенні до смерті на протязі тисячоліття не порушили цієї фундаментальної картини. Зв’язок між смертю окремої людини і суспільством залишався непорушним. Смерть завжди була фактом соціальним. Але абсолютно всезагальною ця модель вже не є. Протягом минулого століття склався новий тип смерті, особливо в найбільш індустріально й технічно розвинутих і урбанізованих регіонах західного світу.

Дві її риси кидаються в очі кожному. Перша вразливо нова і протилежна всьому, що ми бачили в минулі віки; суспільство уникає смерті, якщо тільки мова не йде про видатних діячів держави. Ніщо не оповіщає в місті перехожих про те, що щось сталося. Старий чорний із сріблом катафалк перетворився в самий звичайний лімузин, непомітний в потоці вуличного руху. Смерть більш не вносить в ритм життя суспільства паузу. Людина зникає миттєво. В містах все здається так, ніби ніхто більш не вмирає.

Друга риса нового відношення до смерті не менш вразлива. Кімната помираючого перемістилася з будинку в лікарню. Лікарні віднині єдине місце, де смерть може уникнути публічності або того, що від неї зосталося, оскільки публічність, вмирання на очах у багатьох людей сприймається тепер як дещо несумісне, неприйнятне. Лікарня тому стає місцем одинокої смерті.

Отже, в цей період смерть однієї людини впливає на всю групу. Смерть характеризується як суспільне явище. Суспільство уникає смерті, крім смерті видатних публічних людей. Відбувається повний переворот у правах родичів. Смерть жахлива і прихована.

Ар’єс посилається на чотири «параметри», які з’ясовували, на його думку, відношення до смерті. Це:

Індивідуальне самопізнання (яке значення надається індивіду і групі?) ;

Захисні механізми проти неконтрольованих сил природи, постійно погрожуючих соціальному порядку (найбільш небезпечні сили – секс і смерть) ;

Віра в загробне існування;

Віра в тісний зв’язок між злом і гріхом, стражданнями і смертю, який є базисом міфу про «падіння» людини;

Ці «параметри» вступають між собою в різні зв’язки. Але їх постійна «гра», яка розгортається в пітьмі колективного несвідомого, нічим не обумовлена.

Ідея реінкарнації.

Переселення душ, реінкарнація (лат. reincarnation «повторне втілення»), метемпсихоз (грец. μετεμψύχωσις, «переселення душ») – група релігійно-філософських доктрин, згідно з якими безсмертна сутність живої істоти (в деяких варіаціях – тільки людей) перевтілюється знову і знову з одного тіла в інше. Цю безсмертну сутність у різних традиціях називають духом або душею, «божественною іскрою», «вищим» або «істинним Я»; в кожному житті розвивається нова особистість індивідуума у фізичному світі, але водночас певна частина «Я» індивідуума залишається незмінною, переходячи з тіла в тіло в низці перевтілень. У ряді традицій існують уявлення про те, що ланцюг перевтілень має деяку мету і душа в ній еволюціонує. Представлення про переселення душ притаманне не тільки ряду релігійних систем, але зустрічається також у відриві від якоїсь релігійної системи (в особистому світогляді).

Віра в переселення душ являє собою древній феномен. Згідно С. А. Токарєву, найбільш рання форма уявлень пов’язана з тотемізмом. У деяких народів (ескімосів, північноамериканських індіанців) вважалося, що в дитину входить душа діда або іншого представника тієї ж родової групи. Доктрина реінкарнації є центральним положенням у більшості індійських релігій, таких як індуїзм (включаючи такі його напрямки як йога, вайшнавізм, і шиваїзм), джайнізм, і сикхізм.

Віра в реінкарнацію включає дві основні складові:

• Уявлення про те, що в людини є якась сутність («дух», «душа» та інше), в якій полягає особистість даної людини, його самосвідомість, якась частина того, що людина ототожнює з поняттям «я сам». Причому ця сутність може бути пов’язана з тілом, але зв’язок цей нерозривний не є, і душа може продовжувати існувати після того, як фізичне тіло загинуло.

• Уявлення про те, що ця сутність після смерті тіла, відразу, через якийсь час або в майбутньому світі, втілюється в іншому тілі (тілі новонародженої людини чи іншої живої істоти або відновленому тілі), таким чином,