Документація з педагогічної практики (вузівської) на базі курсу "Загальна теорія культури"

Соціальні умови заставляли вже не демонструвати скорботу, а, напроти, проявляти стриманість і зберігати контроль над собою. Навколо померлого немає місця для довгих і галасливих оплакувань. Сім’я покійного, його друзі, не грають більше головної ролі в цьому дійстві. Головні ролі віднині закріплені за священиками, але перш за все за монахами. Іншими словами – за новими спеціалістами у справах смерті.

Починаючи з XIII ст. урочиста траурна процесія стала символом смерті і похорон. Склад процесії і порядок слідування регулювався не звичаєм і не волею церкви, а бажанням самого померлого, зафіксованого в заповіті.

Ще одна зміна. Мертве тіло віднині надовго буде заховане від очей. Прихованість смерті означало в історії культури перехід до нового етапу.

ІІІ. Третій етап еволюції сприйняття смерті за Ар’єсом, – «смерть далека й близька» – характеризується крахом механізмів захисту від природи. Макабре – танок смерті – концентрація думок і почуттів на феномені смерті.

Розпочинається цей відхід приблизно з Відродженням і продовжується до XVII ст. Починаючи з XVI ст. сам момент смерті – в кімнаті, в ліжку – втрачає свою відносну важливість. Смерть стає чимось метафізичним, яке виражається метафорою «розходження душі з тілом», яке відчувається як прощання наречених, або ж двох друзів, давніх і близьких. Думка про смерть асоціюється з ідеєю розриву людського цілого.

Смерть чудова і повчальна, кінець життя праведний і святий, нагадує ще традиційну приручену смерть, яку приймають з покірністю. Смерть елемент підсумку всього життя.

Людина нового часу починає відчувати відстороненість від моменту фізичної смерті. Ця відстороненість ніколи не виражається в словах, вірогідно, навіть ніколи ясно не усвідомлюється. Саме життя стає повним, протяжним і густим, без переривів, тоді як смерть, яка присутня в житті, зберігає своє місце лише на її дальньому кінці, яка легко забувається, не дивлячись на весь реалізм «Духовних вправ». Відхід від смерті, яка все ж залишалася близькою, проявляється з кінця XVII ст. у великому бажанні простоти у всьому, що пов’язано зі смертю. В бажанні цьому виражалося традиційна віра в слабкість життя, тлінність людського тіла. Крім того, в ньому відчувалося почуття небуття, якого надія на загробне існування так і не змогла полегшити. Протягом всього XVII і XVIII ст. суспільство летить по схилу у прірву небуття і до байдужості до смерті і померлих.

Смерть і мертве тіло самі по собі складають предмет наукового дослідження, незалежно від причин смерті. Чуттєвість трупа мала важливі практичні наслідки для повсякденного життя людей, а саме для всякої тодішньої фармакопеї. Трупи були засобами для виготовлення дуже діючих ліків, яким зовсім не приписувалось ніякого магічного характеру. Піт, який виступав на тілі померлого, рахувався хорошим засобом проти геморою і різних пухлин. Щоб вилікувати хворого, достатньо іноді потерти хворе місце рукою мерця.

Кістки скелету вважалися засобом профілактики. Хорошою справою було носити їх на шиї або зашивати в одяг – не як символічне нагадування про смерть, а як профілактичний амулет. Так, солдати на війні носили на собі кістки пальців убитих. Постійно присутньою стала тема живого трупа, мерця, який насправді живий.

ІV. Четвертий етап багатовікової еволюції в переживанні смерті – «Смерть твоя». Комплекс трагічних емоцій, які викликаються відходом з життя кожної людини, нареченого або нареченої, дитини, батьків, родичів, на думку Ар’єса, нове явлення, пов’язане з укріпленням емоційних зв’язків в середині нуклеарної сім’ї. З ослабленням віри змінюється відношення до смерті; її чекають як моменту возз’єднання з коханою людиною, яка раніше пішла з життя. Кончина близької людини уявляється більш важкою втратою, ніж особиста смерть. Це егоїзм – для тебе людини не буде. Романтизм перетворив страх смерті в почуття прекрасного.

Віра в життя після смерті – в дійсності реакція на неможливість прийняти смерть близької істоти, примиритися з нею. Почуття починають управляти поведінкою.

Оскільки смерть – зовсім не кінець коханої істоти, то і біль живих, яким би важким він не був, все ж не страшний. Він прекрасний і сам померлий гарний. Знаходиться біля ліжка померлого значить в XIX ст. більше чим просто приймати участь в ритуальній соціальній церемонії. Це означає бути присутнім при видовищі підбадьорюючим. Відвідування будинку померлого в чомусь нагадує відвідування музею: який він гарний! В самих банальних інтер’єрах західних буржуазних будинків смерть в кінці кінців починає співпадати з красою: останній етап довгої еволюції, яка бере початок від прекрасних лежачих надгробних статуй Ренесансу і продовжується в естетизмі смерті епохи бароко. Однак, ця прекрасна смерть XIX ст. – вже не смерть, а ілюзія мистецтва. Смерть починає ховатися, не дивлячись на видиму публічність, якою вона оточена: похорони, траур, відвідування кладовища. Смерть ховається за красою. Культ могил і кладовищ – це літургічне виявлення нової чуттєвості, в якій починаючи з кінця XVIII ст. смерть «іншого»