+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Звіт з практики
К-сть сторінок:
83
Мова:
Українська
смерті. За давньою традицією разом із смертю пана в його могилі також закопували його найближчих слуг і майно – щоб забезпечити йому всім необхідним замогильне життя. Для того, щоб смерть була більш легкою, слугам дозволялося самим заколоти себе. Ця традиція була законодавчо заборонена на початку нашої ери, проте сам ритуал в зміненій формі продовжив своє існування і у феодальній Японії: разом із смертю пана, сюзерена, самураї вбивали також і себе, бо жити більш не бажали. Цінність життя абсолютно програвала цінності боргу. Харакірі, в основному, було прерогативою воїнів і виступало універсальним засобом виходу майже з будь-якого скрутного положення, в якому опинявся самурай. Такий вихід міг мати місце і в результаті смерті сюзерена, і в результаті військової поразки, і від негідного честі самурая вчинку, і заради якої-небудь ідеї, і при неможливості помститися, і в інших випадках.
Японське законодавство чітко визначало особливості церемонії, місце, де воно повинне було відбуватися, осіб, які повинні були бути присутні, і т. д. Смерть через харакірі була привілеєм лише високих станів і у жодному випадку не нижніх прошарків суспільства. У разі виконання харакірі самураєм, який прагнув випередити кару з боку властей, його сім’я не втрачала майно, а потомство виправдовувалося.
Спроби теоретичного осмислення проблеми смерті у ХХ ст.
Е. Морен – намагається довести, що смерть, як така, тривожила ще й архаїчну людину. Морен описує розвиток певних елементів культур, і яке місце у них займала смерть. Також він описує похорони людини та всі ритуали, які з ними пов’язані. І саме у цих ритуалах, на думку Морена, Можна прослідкувати відношення первісної людини до смерті.
За Мореном – Епоху великого мозку відкриває неандерталець. Найдавніші відомі нам гробниці належать неандертальцям. Вони свідчать про щось значно більше і зовсім інше, ніж просте закопування в землю, аби захистити живих від дії розкладу (з цією метою можна було б залишити труп десь подалі або кинути у воду). Померлого клали в позі ембріона (що свідчить у віру в його повторне народження), іноді його навіть клали на ложе з квітів, як показують сліди пилку, які збереглися в неандертальському похованні, виявленому в Іраку (що свідчить про наявність церемонії поховання) ; кістки іноді пофарбовані вохрою (звідси припущення про поховання після канібальського поїдання або повторне поховання після розкладу трупів), останки захищено камінням, а пізніш біля померлого почали залишати їжу і зброю (звідси припущення про віру в загробне життя покійного у вигляді привиду, який має тіло й ті самі потреби, що й у живих).
Проблемам смерті значну увагу приділяв і засновник психоаналізу Зігмунд Фрейд. Він дійшов висновку, що в людини проявляється два основних потяги:
потяг до життя, більш менш ідентичний сексуальному потягу;
інстинкт смерті, який має за ціль винищити життя.
Він вважав, що інстинкт смерті, сплавлений з сексуальною енергією, може бути направлений або проти самої людини, або проти об’єктів поза нею. При цьому він вважав, що інстинкт смерті біологічно закладений у всіх живих організмах і являється необхідною складовою життя взагалі.
В патріархальній культурі смерть не сприймалася як нечувана катастрофа. В традиційній культурі християни знали про циклічність усього буття. Традиції допомагали знайти психологічну опору в природному процесі життя і смерті. Сільське кладовище було частиною загального устрою. Мертві залишалися серед живих.
В середині 70-х років західні вчені зробили вражаюче відкриття. Лікарі-реаніматори зробили висновки, що люди, які повертаються до життя після клінічної смерті, мають деякий досвід. Вони здатні розповісти про те, що відбувалося в земному існуванні, після їх смерті, як розвивалися події в лікарняній палаті, на місті аварії, навколо смертного одра. Але разом з тим вони можуть розповісти про свою приналежність до таємниці якогось іншого буття. Інший світ, в який вони вступали, мав своїх жителів і загадковим чином був пов’язаний із земним існуванням.
Кожен з них в критичний момент відчув повну фізичну втому, а потім ледь сприймав слова лікаря, який констатував факт смерті. Потім в погасаючій свідомості пацієнта виникав неприємний шум, різкий дзвін, незрозуміле дзижчання. Вмираючий відчував, що попав в якийсь довгий темний тунель, через який він понісся з неймовірною швидкістю. Через мить він відчув, що відділяється від свого тіла і бачить себе, як би зі сторони, причому може спостерігати ту ж ситуацію, тих же людей, які були поруч з ним в момент смерті.
Далі людина помічала, що у неї є інше тіло, зовсім не схоже на попередню тілесну оболонку. Воно нібито має інші якості, але разом з тим служить новим «вмістилищем душі». Потім виникають тіні родичів, друзів, близьких, які оточують новоявлену душу і намагаються допомогти їй освоїтися. Перед людиною виникає деяка світлоносна істота. Вона вступає з нею в телепатичний контакт. Перед мисленим поглядом покійного проходить вся панорама його життя. Народжуються окремі епізоди, які по велінню світлоносної істоти воскрешають минуле життя, як би відповідаючи на питання, чи вдалося виконати намічене. Але, досягнувши деякого бар’єру, померлий помічає, що його час ще не настав, що він може вернутися на землю. Душа знову повертається в своє тіло. Це дає свої плоди істинна реанімація.
Еріх Фром.