Документація з педагогічної практики (вузівської) на базі курсу "Загальна теорія культури"

«Некрофіл» дослівно переводиться як «любов до мертвого». Людина з некрофільним орієнтуванням відчуває потяг до всього неживого, до всього мертвого: до трупа, нечистоти і бруду. Фром вважає, що «некрофільні ті люди, які охоче говорять про хворобу, похорони і смерть. Якщо вони можуть говорити про смерть і мертве, вони стають жвавими».

Явними прикладами чисто некрофільного типу особистості являються Гітлер та Сталін. Вплив цих людей полягає у їх необмеженій здатності і готовності вбивати. По цій причині вони були улюбленцями некрофілів.

Для некрофіла характерна установка на силу. Сила – це здатність перетворити людину на труп. Фром говорить про це так: «Можливо я не хотів би людину вбивати, я хотів би тільки відібрати у неї свободу; можливо я хотів би її тільки принизити і відібрати у неї майно, – але що б я не робив у цьому напрямку, за всіма цими акціями стоїть моя здатність і готовність убивати». На цій основі некрофіл прямо закоханий в силу.

Фром вважає, що «для дитини найважливішим для розвитку любові до життя являється її сумісне проживання з людьми, які люблять життя». Така любов знаходить своє вираження скоріше в поведінці, ніж в ідеях, скоріше в інтонації голосу, ніж в словах.

Фром наводить декілька умов для процвітання біофілії – це теплі стосунки з людьми в період дитинства; свобода і відсутність погроз; введення в «мистецтво життя». Протилежні умови, слугують розвитку некрофілії: життя серед людей, які люблять мертве; відсутність ініціативи; умови, які роблять життя нецікавим; механічний порядок замість раціонального устрою життя.

Французький історик і демограф Філіп Ар’єс – одна з найбільш яскравих фігур у французькій історіографії 60 – 80-их рр. Ця людина приділила багато уваги темі смерті. Його праця – «Людина перед лицем смерті».

Ар’єс виділяє п’ять головних етапів у повільній зміні підходів по відношенню до смерті.

І. Перший етап, який представляє собою не етап еволюції, а скоріше етап, що залишається стабільним в широких верствах народу, починаючи з архаїчних часів аж до XIV ст., якщо не до наших днів, він позначає висловом «всі помремо». Це стан «прирученої смерті». Ар’єс хоче лише підкреслити, що люди Раннього Середньовіччя відносились до смерті, як до повсякденності, яка не навіювала їм особливих страхів. Людина органічно включена в природу, і між мертвими і живими існує гармонія. В архаїці вважалося, що мертві сплять. Тому «приручену смерть» приймали в якості природної необхідності. Смерть є природною необхідністю, вона не приходить спонтанно.

Раптова смерть руйнувала світовий порядок, у який вірив кожен. В Середньовіччі низькою була не тільки раптова смерть, а також смерть без свідків і церемоній, як, наприклад, смерть мандрівника в дорозі, утопленика, якого виловили в річці, незнайомої людини, яку знайшли на краю поля, або навіть сусіда, якого вбив грім без всякої причини. Ще в більшій мірі була ганебною смерть засуджених. До XIV ст., їм відмовляли навіть у можливості врятувати свою душу перед стратою: в іншому світі їх повинно було чекати те ж прокляття, що і в цьому.

ІІ. Ідея Страшного Суду, яка вироблена, як пише Ар’єс, інтелектуальною елітою і затверджена в період між XI i XIII століттями, знаменував другий етап еволюції відношення до смерті, який Ар’єс назвав «Смерть своя». Починаючи з XII ст. сцени загробного суду зображуються на західних порталах соборів, а згодом, приблизно з XV ст., уявлення про суд над родом людським замінюється новим уявленням – про суд індивідуальний, який відбувається в момент кончини людини. Більш важливе значення надається поховальним обрядам.

Майже до віку наукового прогресу люди вважали, що життя продовжується і після смерті. Ідеї продовження простягаються в часі від самих перших відомих нам погребінь епохи середнього палеоліту з їх інвентарем, який назначався для загробного життя померлого, і до наших днів наукового скептицизму. В католицькій церкві виникає уявлення про чистилище.

Найкраще ми зрозуміємо, як люди відносились до смерті у цей період на прикладі іконографії. Надгробне мистецтво того періоду зверталося до теми Суду, це судилище виглядало менш лякаючим, чим пізніше, і завжди змальовувалося тільки в перспективі пришестя Христа і пробудження праведників.

Починаючи з XII ст. ми можемо простежити, як протягом чотирьох століть іконографія розвертає на порталах церков нескінченну стрічку варіантів великої есхатологічної драми. Стара сцена – Христос в славі Своїй, який сидить на небесному престолі. У випромінюваному Ним світлі зникає, завершується історія цього світу і окремої людини і перемагає вічне і трансцендентальне.

Таким чином, в XII ст. затвердилась нова іконографія, яка накладала євангельську концепцію Страшного Суду