Морально-психологічне забезпечення діяльності військ

Псевдоавторитет чванства полягає в тому, що керівник формально або підкреслено поблажливо відноситься до підлег-лих, не вникає в їх потреби і запити. Всім своїм виглядом, удава-ною важливістю він принижує підлеглих, підкреслюючи винят-ковість своєї персони. Як правило, такі люди особливо нетерпимо відносяться до критики.

Деякі начальника створюють навколо себе, у частині, у під-розділі цілу систему непотрібних умовностей, штучно насаджу-ваних дріб'язкових традицій і прагнуть перетворити ці умовності на саму суть вимогливого відношення до людей. Все це відно-ситься до так званого псевдоавторитету педантизму. Подібний тип псевдоавторитету породжує атмосферу дріб'язковості, пос-тійних причіпок, що не узгоджуються з вимогами статуту і здо-ровим глуздом, що примушує людей відчувати невпевненість у своїх діях, скутість, напруженість.

У прагненні завоювати авторитет окремі офіцери намага-ються показати себе всезнаючими і докучають своїм підлеглим нескінченними повчаннями. Не зважаючи на те, що підлеглим ясна суть тієї або іншої ситуації, такі начальники прагнуть зав-жди вести довгі, нудні бесіди, щиро вважаючи, що ці нотації і є головний засіб виховання. Подібна поведінка характерна для псе-вдоавторитету резонерства.

Псевдодемократичний авторитет можна підрозділити на псевдоавторитет доброти (який, зазвичай, виявляється в праг-ненні керівника сформувати уявлення про себе як про „рубаху-парня”) і псевдоавторитет підкупу. Помилковість даного стилю керівництва полягає в тому, що керівник вважає за можливе за-войовувати авторитет і пошану своїх підлеглих потуранням, зни-женням вимогливості. Проте практика свідчить, що позитивного відношення до себе такий керівник може добитися тільки на пе-рших порах, а потім справи різко погіршуються, а відношення підлеглих до начальника з прийнятного перетворюється на украй негативне. Розпорядження таких керівників перестають викону-ватися і піддаються критиці.

У повсякденній діяльності офіцер завжди повинен пам'ята-ти, що авторитет, як і інші явища суспільній психології, динаміч-ний, рухомий. Він може розвиватися, посилюватися, а за певних умов навпаки, знижуватися і навіть зовсім втрачати силу. При цьому слід мати на увазі, що легше зберегти і зміцнити авторитет, що склався, ніж наново відновити втрачений.

Також слід мати на увазі, що авторитет у військовому коле-ктиві властивий не тільки офіцерам. У всякому військовому ко-лективі (мікрогрупі) разом із командирами і начальниками авто-ритет мають люди, рівні за службовим положенням і військовим званням. Авторитет рядового воїна – це його впливове положення серед товаришів по службі, засноване на визнанні переваг у дос-віді, знаннях, здібностях, моральних, фізичних і психологічних якостях. Тим часом в ужитку прийнято говорити лише про авто-ритет начальників, керівників. Такий односторонній погляд на авторитет суперечить принципу виховання військовослужбовців у колективі і через колектив. Подібне відношення призводить до того, що офіцер у своїй виховній роботі не враховує впливу ін-ших військовослужбовців на формування особи конкретного члена військового колективу, випускає з уваги той факт, що сила цього впливу може бути різною, а його характер – суперечливий і не завжди позитивний. От чому у своїй практичній діяльності офіцер повинен враховувати, що крім нього певний авторитет у підрозділі можуть мати й інші військовослужбовці.

Психологічний механізм авторитету рядових військовослу-жбовців значною мірою обумовлений прагненням кожного до самоствердження в колективі. Особа прагне самовизначити себе серед членів колективу на основі своїх особливостей і якостей, які усвідомлюються нею як найбільш сильні і соціально цінні. Разом з тим людина прагне маскувати свої слабкі, негативні влас-тивості і риси. Істотну роль при цьому відіграє зміст цих критері-їв, пошана, яка існує в думці безпосереднього оточення або коле-ктиву.

Як правило, основою авторитету рядових військовослужбо-вців є повага, якою вони користуються з боку своїх товаришів по службі. Повага приходить до військовослужбовця разом з успі-хами в тій або іншій області діяльності: з оволодінням бойовою майстерністю, з наявністю службового досвіду, з підвищенням класності, досягненнями в спорті, раціоналізаторській роботі тощо.

Проте і серед рядових військовослужбовців зустрічаються випадки помилкового авторитету. Значною мірою це пов'язано з тим, що у свідомості окремих солдатів помилкові поняття соціа-льних або психологічних достоїнств беруться за істинні. Поясню-ється це тим, що у деяких хлопців немає життєвого досвіду, їм бракує уміння розбиратися в людях і оцінювати їх у справах, а не за словами, немає й уміння виділити головне в особі товариша по службі. Тому в тих колективах, де у громадській думці превалю-ють спотворені поняття достоїнств і помилкові критерії вчинків, існують передумови до виникнення і прояву особистого автори-тету. У подібних колективах окремі солдати намагаються корис-туватися фізичною силою для досягнення визначеного, хоч і по-милкового, авторитету серед товаришів по службі, егоїстичних цілей. Інша частина військовослужбовців, особливо старшого пе-ріоду служби, прагнуть до розумового або етичного переважання над іншими, напускають на себе ореол „романтичної бувалості”.

Разом з тим слід зазначити, що вірогідність прояву помил-кового авторитету визначають не тільки особливості військового колективу. Існують ще і суб'єктивні причини для виникнення по-милкового авторитету. Так, серед призваних на військову службу зустрічаються особи з негативними звичками і схильностями. Потрапивши у військовий колектив, такі люди зазвичай займають ту або іншу негативну позицію. Не викликає сумніву, що коман-дир зобов'язаний боротися з помилковим авторитетом, оскільки в екстремальній ситуації подібний негативний лідер стає не тільки перешкодою, але дуже часто і причиною невиконання військовим підрозділом свого завдання.

Як правило, боротьба з уявним авторитетом – справа склад-не, така, що вимагає вдумливого підходу, педагогічної