Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

Утім, до самого кінця існування СРСР владі так і не вдалося відкоригувати свою «внутрішню геополітику» (термін Р. Коллінза), тобто знайти для власного етнічно й культурно різнорідного, слабо заселеного простору оптимальну геоструктуру. Республіки й області, економічні райони (територіально-промислові комплекси), раднар- госпи, територіальні сегменти різних відомств або співіснували, або змінювали одні одних, але жодна нова їх конфігурація територіальну структуру країни не поліпшувала. Саме тому «цілісність СРСР виявилася першою і найбільш мальовничою жертвою банкрутства радянського народного господарства».

А тим часом світ вступав, за визначенням Е. Тоффлера, у смугу Третьої Хвилі, яка навіть цього видатного інтелектуала лякала невідповідністю технічних вдосконалень і суспільних негараздів. Перший натиск Третьої Хвилі він зафіксував в кінці 50-х рр. минулого століття, зауваживши водночас, що інтелектуальна безпорадність багатьох людей змушує їх тонути у вирі конфліктних, бентежних і суперечливих ідей. Формується картина складного світу, «заповненого подивом, із підсилювачами та понижувачами перемін». Цілком нова культура Третьої Хвилі намагається сформувати новий, об’єднаний погляд на природу, еволюцію та прогрес, пропонує нові, багатші концепції часу й простору. Але водночас зазнає девальвації, «задавнюється» згори та знизу ключове поняття Другої Хвилі – концепт національної держави. Сепаратистські настрої спалахнули у Франції (Бретань), Великій Британії (Шотландія), Іспанії (баски й каталонці), Канаді (Квебек). Фактичний розпад СРСР Тоффлеру у 1980 р. уявити було складно, але він точно зафіксував відповідні «больові точки» у Грузії та Вірменії. «Приймаючи форму відкритого сепаратизму, регіоналізму, державної двомовності, автономії або децентралізму, ці відцентрові сили також здобувають   підтримку тому, що національні уряди неспроможні гнучко реагувати на швидку демасовізацію суспільства. Місцеві та індивідуальні потреби забуваються або нехтуються, що викликає спалахи обурення, досягаючи температури білого жару. З прогресом демаси- фікації можна чекати, що сепаратистські або відцентрові сили драматично посиляться і загрожуватимуть цілісності національних держав».

За умов втрати монополії правлячої партії на владу й активізації націонал-демократичного та націонал-радикального спектрів політичної думки уже в 1990 р. на території Південної України виразно проявили себе саме ті ознаки регіоналізму, які містили в собі сепаратистський підтекст. З претензіями на автономію виступив, приміром, комітет «Демократичного союзу Новоросії та Бессарабії», ці претензії «обґрунтовувалися» посиланнями на нібито уже сформований «новоросійський етнос» з нащадків переселенців не лише з України й Росії, але й з Болгарії, Німеччини, Франції   .

Ідея автономізації регіону тоді не дістала поширення – не в останню чергу внаслідок побоювань втручання у справи суверенної Молдови. Утім, як констатував Я. Дашкевич, дискусія у місцевій пресі довкола нібито існуючого субетносу чи навіть окремого етносу новоросів, який мав би стати етнічним фундаментом Новоросійської автономії, тривала. «Субетнос мислився, очевидно, як частина російського народу». До етногенетичної кристалізації цієї ідеї справа, однак, не дійшла – попри намагання авторів цієї ідеологеми на чолі з Р. Боделаном використати «нейтральну» назву нового територіального об’єднання у складі Одеської, Миколаївської, Херсонської та Кримської областей – «Українське Причорномор’я». «Бюрократично- адміністративних традицій у вигляді Новоросійського генерал- губернаторства виявилося замало, щоб при їхній допомозі вдихнути життя в концепцію автономної Новоросії та субетносу чи етносу одеситів». Однак, невдовзі ідея «одеського псевдоетносу» відродилася уже в оновленому обличчі – з пропагандою окремої національності одеситів і одеської спеціальної економічної зони. На «підтвердження» того, що, мовляв, населення Одеси – це майже сформований етнос, С. Іньшакова посилалася на авторитет І. Бабеля, Е. Багрицького, І. Ільфа та Є. Петрова, інших відомих одеситів. За підтримки тодішнього голови одеської міськради В. Симоненка у місті з’явилися плакати: «Моя національність – одесит».  

 

Про намагання сконструювати ще одну «псевдоменшину» – «кримський народ» – мова йтиме далі. Я. Дашкевич звертав увагу на те, що «практично в усіх випадках утворення псевдоменшин ведеться завзята пропаганда про необхідність їхнього захисту від українських насильств, переслідувань, дискримінації». Тому наполегливо доводив: навіть якщо псевдомешини виявляться короткочасними ефемеридами (а так воно зрештою і сталося), вони мають стати об’єктом наукових етносоціологічних досліджень – бодай для того, щоб відділяти справжні етнічні процеси від штучних .

Сепаратистські настрої в Донбасі активно підігрівалися педа- люванням ідеї місцевих референдумів та федералістськими гаслами. Якщо Україна не підпише союзний договір, наголошували в кінці 1990 р. активісти групи «Об’єднавчий рух Донбасу», варто провести місцевий референдум з питання про залишення Донецької області у складі СРСР. Ідею Донкривбасу намагалася реалізувати група «Демократичний рух Донбасу» – ішлося про формування автономного Донецько-Криворізького регіону у федеративній УРСР, яка мала лишитися складовою частиною СРСР. У жовтні 1991 р. Донецька обласна рада звернулася до Верховної Ради України з пропозицією конституційно закріпити перехід до федеративної моделі облаштування УРСР за зразком земельного устрою Федеративної Республіки Німеччини.

Практично увесь 1991 р. пройшов під знаком активізації шахтарського руху, який на той час не тільки не протиставляв себе націонал-демократичному рухові, але й шукав шляхи співпраці з ним. Починаючи з березня у вимогах шахтарів з’являється політичний підтекст. «Ми вже не просимо, а вимагаємо, – говорив робітник шахти ім. О. Стаханова О. Нагорний, – відставки М. Горбачова і розпуску парламенту. Ми хочемо тепер незалежності України, власної Конституції, власної банківської системи». Страйком цієї шахти звернувся до населення Галичини із закликом об’єднати дії у боротьбі за реальний суверенітет. Аналізуючи участь шахтарів у політичних акціях 1991 р., львівський журналіст В. Терещук писав: «Як це не дивно, сьогодні шахтарські колективи стали головними носіями ідеї нашої незалежності. За кілька тижнів Донбас українізувався так, що львів’яни, на мою думку, ризикують втратити пальму першості у національно-визвольному русі» . На жаль, лідери націонал-демократичних сил не зуміли ефективно підтримати двомісячну шахтарську акцію, що дало республіканській владі шанс відстрочити, хоч і на короткий час, свій безславний кінець.

Загалом ситуація початку 90-х рр. дає підставу говорити про досить міцну закоріненість радянської ідентичності на теренах Південної України. За Р. Шпорлюком, тут лишалося чимало «луддитів посткомуністичної ери», які намагалися бути «радянською людиною вранці, росіянином удень, українцем увечері». Висновок Шпорлюка про те, що радянська ідентичність «пережила політичну й інституційну смерть» Радянського Союзу   , підтверджували й результати соціологічних досліджень. За даними 2001 р., наведеними І. Прибитковою, у південному та східному регіонах України радянській ідентичності віддали перевагу відповідно 22, 7 і 26, 1% опитаних.