Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

Власне те, що більшовики називали національною політикою, у кращому випадку мало етнічне наповнення, а по суті зводилося до кадрової політики в регіональному розрізі. Г. Єфіменко має рацію, коли вважає, що під терміном «національна політика» (у ставленні Кремля до України) слід розуміти політику керівництва багатонаціональної держави стосовно тих націй, які зорганізовані політично і державно на її території». Що ж до проблеми взаємовідносин центру із місцевою владою, то у 20-х рр. партійно-радянське керівництво УСРР ще було активним агентом впливу, навіть суб’єктом владної політики. Суперечності у взаєминах існували постійно, але поняття «господарська самостійність» радянської України у цей час ще не було фікцією. Саме тому застосування терміну «колонія» до тогочасної України дослідник вважає непродуктивним. «Для більшості кремлівських діячів Україна була «півднем Росії», а не колонією... СРСР був етнократичною, а не колоніальною імперією. Урахування національних чинників у політиці Кремля диктувалося передусім модернізаційними потребами» .

Очевидне одне: саме крах імперської системи і пов’язане з ним піднесення національного руху відкрили українському народові шлях до самовизначення, і від часів Центральної Ради ця ідея набувала форми реального автономізму або й власної державності. На скликаному Центральною Радою Українському національному з’їзді (6-8 квітня 1917 р.) вперше було озвучене українське бачення широкої національно-територіальної автономії України у складі демократичної Республіки Російської як запоруки забезпечення «потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на українській землі»   . Велика увага, яку з’їзд приділив проблемам федералізму й автономії, територіальних меж (з цих питань було зачитано 8 рефератів відомих правознавців), стала незаперечним свідченням того, що проблема самовизначення ставиться в Україні на практичний грунт.

Проблеми територій у найбільш повному вигляді були викладені у рефератах Ф. Матушевського та В. Садовського. Територіальні межі України пропонувалося визначити за етнографічним принципом – українськими мали вважатися ті адміністративно-територіальні одиниці, в яких більшість населення становили українці. Окреслена у такий спосіб українська територія (крім традиційно «українських» 9 губерній – без чотирьох повітів Чернігівщини і Криму – до її складу включалися окремі повіти Холмської, Бессарабської, Гродненської, Воронезької, Курської, Ставропольської губерній, Області Війська Донського та Кубані) займала площу 513 тис. кв. км; за переписом 1897 р. на ній проживало понад 26 млн. чол.

Питання про територіальні межі України (сформульоване як «об’єднання українських земель», «прилучення «позаавтономних» частин України») було порушене на сьомій сесії Центральної Ради (29 жовтня – 2 листопада 1917 р.). У резолюції з цього питання висловлювалася рішучість «поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме – Херсонщину, Катерино- славщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини» . Таке бачення своїх територіальних меж лідери Центральної Ради зафіксували у Третьому універсалі (7 листопада 1917 р.). Територія Української Народної Республіки, яка тоді ще мислилася як федеративна частина республіки Російської, була окреслена таким чином: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР (з умовою прилучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини і суміжних губерній та областей, де українці становлять більшість населення) відкладалося до часу, коли стане можливою «згода організованої волі народів» .

У визначений ІІІ Універсалом перелік українських територій не потрапила етнічно українська (східна) частина Області Війська Донського. Не визначившись чітко щодо національної належності Таганрозького округу, Центральна рада не змогла зайняти чітку позицію щодо захоплення частини Донецького басейну військами генерала Каледіна наприкінці 1917 р. і цим значно ускладнила як своє зовнішньополітичне, так і внутрішнє становище .

Стан непевної рівноваги у взаємовідносинах прихильників парламентської і радянської форм організації влади в Україні був порушений ультиматумом раднаркому і створенням радянського центру влади у Харкові. Останній, хоч і був, за визначенням самих його організаторів, «урядом без армії, фактично без території» , виявився прикриттям для наступу більшовицьких військ на Київ. Центральна Рада недооцінила вплив більшовиків і не тільки не зреагувала адекватно на створення харківського уряду, але й не опротестувала належним чином використання останнім назви УНР . На ультиматум раднаркому вона відповіла зверненням до всіх новоутворених республік про формування на засадах федералізму «однорідно-соціалістичного уряду», проте відгуку не зустріла. Наступним кроком стало проголошення Четвертим універсалом (9 (22) січня 1918 р.) незалежності УНР, яка була визнана делегаціями країн Четверного союзу на мирних переговорах суб’єктом міжнародного права.

Пропонуючи новий, на основі синергетики, теоретико-методо- логічний інструментарій для аналізу подій української революції 1917-1920 рр., Г. Корольов вважає їх смугою біфуркацій – з активним соціальним переструктуруванням, виникненням численних субкультурних форм. Перебуваючи в зоні ризику, український соціум являв собою складну систему з постійними хвилеподібними коливаннями у бінарних опозиціях (Росія – Європа, революційність – еволюційність тощо), рівновага яких