Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

Але, зауважує Драгоманов, починаючи від «Истории русов», творів Шевченка, документів Кирило-Мефодіївського товариства поряд з ідеями скасування кріпацтва, письменства рідною мовою дедалі виразніше звучить і ідея волі (автономії) для України, чи то в Росії, чи то в спільній і вільній Слов’янщині .

Доводячи необхідність визнання Росією автономних прав окраїн, які «не бажають бути об’єктом для експериментів «перерусіння, дорусіння і обрусіння», Драгоманов вважав, що від такого визнання виграє і сама Росія, яка нерозумною політикою централізації прирекла себе на сізіфову працю, перетворилася на «якийсь безкінечний лабіринт або швидше заморожений ліс, сповнений ознаками інтриги, крамоли, сепаратизму». І моральні, і економічні інтереси центру Росії, доводив Драгоманов, якнайтісніше пов’язані з долею її окраїн, а частково і з долею закордонних придунайських і прикарпатських земель. Якщо питання про децентралізацію і самоуправління общин і областей стає насущним питанням для невеликих, порівняно з Росією, європейських держав, то тим паче воно є насущним для Росії. «Побільше простору і світла всередині країни, як і на краях» – такою є спрямованість статті Драгоманова «Східна політика Німеччини й обрусіння», вміщеної на сторінках «Вестника Европы» у 1872 р.  

Революція 1905-1907 рр., яка поклала початок руйнуванню підвалин самодержавної системи, внесла певні корективи у процеси національного самоусвідомлення. В Україні активізувався просвітницький рух, пожвавилася боротьба за легалізацію української мови в освіті, видавничій справі, з’явилася, хоч і зазнавала постійних утисків, українська преса. Дискусії навколо автономії Польщі й Фінляндії стимулювали автономістські настрої і в українському середовищі, що засвідчила, зокрема, поява Конституційного проекту М. Грушевського 1905 р., викладеного у статті «Конституційне питання і українство в Росії» і розвинутого пізніше у серії статей, включених до складу збірника «Визволення Росії і українське питання» (1907).

Ані ідеї Драгоманова, ані проекти Грушевського не дістали розуміння в середовищі російських лібералів, не кажучи вже про урядові кола. Хоча в ході революції 1905-1907 рр. помітно активізувалися пошуки оптимальної територіальної структури країни, зокрема в руслі реалізації федералістичних ідей, правознавці Росії погоджувалися на якісь відступи від жорсткого централізму лише стосовно Польщі й Фінляндії. Навіть партія кадетів, яка виникла в контексті революції як опозиційна, не допускала й думки про якусь автономію для України, спираючись при цьому на увесь спектр великодержавницьких упереджень і низький рівень самоіденти- фікації в масі українського населення. Централізаторські заходи царського уряду в сукупності з політикою форсованої русифікації загалом досягли своєї мети. На території підросійської України активно відбувалися процеси денаціоналізації – з домінуванням подвійної ідентичності і «малоросійства». У той час як у Галичині під впливом революції 1848-1849 рр. і у протистоянні з поляками відбувалася кристалізація українських національних інтересів, створювалися просвітницькі, кооперативні, громадські організації на національній основі, на Наддніпрянщині процеси асиміляції зайшли надто далеко.

Якоюсь мірою це пояснювалося тим, що процент українців у складі місцевої буржуазії був незначним: за підрахунками М. Шаповала, 90% етнічних українців були зайняті у хліборобській галузі та обробній промисловості . Монополія на ринку російських товарів не лише блокувала формування українського ринку, але й посилювала процеси деетнізації. Прагматичні інтереси української еліти, особливо тієї її частини, яка була зайнята у виробничій сфері, виявилися ідентичними інтересам промислової буржуазії центру Росії. Жорсткі утиски щодо української мови, які стали складовою частиною політики російського уряду, довершували справу асиміляції.

Тим більш несподіваним для багатьох виявився поворот у політиці більшовиків, які після багаторічного відкидання навіть самої ідеї федералізації прийшли до закладання її у фундамент відроджуваної державної єдності. Хоч пояснити цей поворот в принципі неважко. Якщо жорстко централізована партія, прийшовши до влади, обирає у державному будівництві федеративну модель, це означає як мінімум відсутність у неї адекватної соціальної бази. Намагання компенсувати її за рахунок утопічних марень чи відвертого маніпулювання масовою свідомістю у кращому випадку може дати лише короткотривалий ефект.

Коли В. Ленін на УІІІ Всеросійській конференції РКП (б)  (грудень 1919 р.) говорив про завдання радянської влади в Україні, навіть автори заздалегідь заготовленої резолюції в цьому питанні не зовсім чітко розуміли, проти якої саме «самостійності» ополчився вождь: тієї, що стосувалася визначення форм взаємовідносин між УСРР та РСФРР чи тієї, яка перевищувала усталені стандарти підпорядкування місцевих партійних органів центральним. Природно, що більшості представників України, насамперед Х. Раковському та Д. Затонському, хотілося б насамперед констатації відмови Кремля від звички «дивитися на Україну як на Малоросію, як на частину Російської імперії». Після доволі відвертого виступу Д. Мануїльського з’ясувалося, що Леніна турбує у першу чергу проблема «самостійних тенденцій» у діяльності місцевих партійних працівників (у розумінні небажання рахуватися з поглядами ЦК РКП (б), і саме цим можна пояснити його реверанси убік боротьбистів як конкуруючої з більшовиками сили. Чи не тому стенограма доповіді Леніна не потрапила в «Известия ЦК РКП (б) « по гарячих слідах і зрештою взагалі «загубилася»? У заключному слові Ленін, однак, доволі чітко розвів два поняття: національну самостійність і самостійність місцевих кадрів, що доходила до небажання рахуватися з позицією московського центру. Останній явно не бажав, щоб декларовані більшовиками гасла національного самовизначення на самому початку були девальвовані не лише «необережною політикою» верхівки КП (б) У, але й його власними директивами у