Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

Від самого початку свого існування УСРР була інтегральною частиною радянського комплексу, хоч на поверхні відносини між РСФРР і УСРР аж до кінця 1922 р. мали вигляд своєрідної конфедерації. Квазіфедеративний принцип у російсько-українських відносинах Кремль розглядав як інструмент реалізації своєї стратегічної мети – реінтеграції імперського простору. Про те, що у радянської верхівки існувало чітке розуміння значення південноукраїнського регіону для його відновлення, свідчить недвозначна інструкція Л. Троцького партійним агітаторам, яких відправляли в Україну наприкінці 1919 р. : «Так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами» .

Після того, як під ударами Денікіна і масових селянських повстань проголошена в січні 1919 р. УСРР фактично припинила своє існування, відродження її було мислиме лише у формі політичного проекту Москви. Ленін, однак, вважав, що ілюзорну самостійність УСРР на основі її федеративного зв’язку з радянською Росією тимчасово варто зберегти. Повне злиття її з РСФРР розглядалося як стратегічна мета, а тактика полягала в пропаганді різних варіантів співіснування України й Росії з метою підвести знекровлені політичні еліти першої до ідеї «добровільного» союзу. Ця тактика виявилася успішною. Укладений 28 грудня 1920 р. договір про воєнний і господарський союз між РСФРР і УСРР формально був договором незалежних держав. Але не стільки сім об’єднаних найголовніших наркоматів, скільки єдина партійна структура, ґрунтована на жорстких принципах демократичного централізму, робила суверенітет України фіктивним. І хоча у тексті договору спеціально наголошувалося, що з факту приналежності території

УСРР до колишньої Російської імперії не випливають для України ніякі зобов’язання, на практиці всі внутрішні територіальні питання розв’язувалися тут на основі російського законодавства і за прямими вказівками Москви.

Утім, у тій екстремальній, гостро кризовій ситуації, в якій правляча комуністична партія опинилася після закінчення громадянської війни, вона не могла обійтися бодай без камуфляжу своєї централістської, уніфікаційної політики. І в самому факті утворення СРСР на квазіфедеративному фундаменті, і ще більшою мірою – у національній реформі, що здійснювалася під вивіскою «політика коренізації», яскраво відбився її курс на тактичні поступки і пошук бодай тимчасових компромісів з місцевими елітами. Національна реформа, частково реалізована у ході здійснюваних у рамках нової економічної політики модернізаційних заходів, доволі швидко вийшла за відведені їй правлячою партією межі «націоналізації» державних і партійних установ, закладів освіти й культури. Те, що новий курс передбачав підготовку національних кадрів, часткове запровадження національного адміністративно-територіального районування, розширення видавничої і культурно-освітньої діяльності багатьма мовами, дало могутній поштовх розвитку національних процесів, оживило ідеї «дерусифікації», «європеїзму» тощо.

В Україні перебіг реформи, утиснутий у формулу «українізації», відзначався крайньою непослідовністю. Як зауважує американський дослідник політики українізації Г. Лібер, найголовнішим «гордієвим вузлом» у ній виявилося завдання «примирити українізацію і ідею гегемонії пролетаріату». Мінлива суміш, що виникла на основі швидкого розвитку процесів урбанізації та українізації, вважає він, привела до непередбачених наслідків: появи напористої місцевої еліти, яка наполягала на українському радянському, а не всесоюзному суверенітеті. По суті, цим ставилася під загрозу головна мета центру, що полягала у тотальній монополії на владу. Реакцію центру Лібер визначає так: він став на шлях гіперцентралізації, соціального консерватизму, русифікації і антисемітизму. «Такими були якорі для нового сталінського порядку» .

Командно-адміністративна система, що утвердилася у другій половині 20-х років, спочатку перетворила політику коренізації на декларативне гасло, а потім оголосила справжню війну всьому тому, що мало національне забарвлення. Ідеологізація всіх сфер суспільного життя, політичне адміністрування зробили сферу культури ареною постійної боротьби проти «ворожих впливів», серед яких особливо небезпечним вважався «буржуазний націоналізм». Засобом «приборкання» інтелігенції стали звинувачення спочатку у захисті інтересів «нової буржуазії», а згодом у тому, що справу українізації вона віддала у ворожі руки. Природне прагнення народу на національно-культурне відродження було задушене вакханалією репресій, масовими депортаціями, насадженням у суспільстві атмосфери доносів, відвертого пристосуванства. У південному регіоні гостро давалися взнаки не лише брак кадрів, що володіли українською мовою, але й прямий чи прихований спротив зрусифікованого інтелігентського прошарку. Помилковою вважав прискорену, «декретну» українізацію професор Катеринославського гірничого інституту, академік ВУАН Л. Писаржевський. З відверто українофобських позицій виступив на засіданні комісії по перевірці стану українізації професор одеського Інституту народного господарства П. Толстой: «Законодавство з національної політики я вважаю насильством, а всіх тих товаришів, хто перейшов на викладання українською мовою – я вважаю ренегатами» .

Ініціатори політики коренізації явно недооцінили як глибину асиміляційних процесів, що були наслідком уніфікаторської політики царизму, так і об’єктивний вплив на національну сферу тих соціальних змін, які відбувалися в процесі «соціалістичного будівництва». Колективізація, розкуркулення, репресії за національною ознакою нищили віковий уклад життя як українців, так і німців, болгар, чехів, греків в Україні. Економічна основа збереження етнічної самобутності розмивалася, «розселянювання» сприяло розпорошенню