Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

Плани радянського уряду були далекосяжними і не обмежувалися цілями пропаганди. Існував план масової рееміграції з Туреччини та інших країн кримських татар – шляхом наділення приїжджих землею влада сподівалася створити в Криму лояльний до себе прошарок національних кадрів, а також поліпшити структуру господарювання на півострові. Проекти «Кримської Каліфорнії», які активно розроблялися й пізніше, передбачали створення в автономії не тільки кримськотатарських, але й єврейських та інших національних районів.

Сукупністю усіх цих обставин було продиктоване одночасне наголошування інтернаціонального (територіального) принципу в утворенні Кримської АРСР і введення в Конституцію республіки положення про фінансову квоту для кримських татар в органах влади та про дві (російську та кримськотатарську) державні мови. При Кримському губкомі РКП (б) почало працювати Мусульманське бюро; 5 кримських татар-комуністів було включено до складу уряду. Ці заходи представлялися як «відшкодування за образи, за тривалу насильницьку політику царського режиму» щодо корінного населення Криму. «Без правильної політики, яка б задовольняла татарську бідноту й трудову інтелігенцію Радянського Криму, ми ні в якому разі не посилимо симпатії трудящих мас Сходу», – писала газета «Жизнь национальностей» . Завдяки цьому складалося оманливе враження, ніби Кримська автономія була національною, тобто кримськотатарською. Це «оманливе враження» і сьогодні тисне на суспільну свідомість, підживлюючи різні погляди на характер кримської автономії, започаткованої у жовтні 1921 р. Міф про Кримську АРСР як «національну автономію», «національну державу кримських татар» після репатріації кримських татар використовувався ідеологами кримськотатарського руху для обґрунтування претензій на власну державність у Криму (принаймні у формі територіальної автономії), підживлюючи етнорегіональний сепаратизм.

Можна собі уявити, як незатишно почувалися люди в атмосфері постійних реорганізацій і перенесення центрів прийняття рішень, територіальних спорів навколо кордонів. Коли Кремль у 1923 р. проголосив курс на коренізацію партійного і радянського апаратів, на місцях це було сприйнято як своєрідна «компенсація» за підтримку республіками ідеї утворення СРСР. Уряд УСРР, зокрема, плекав надію на те, що опора на етнічний принцип у національно- державному будівництві дасть йому змогу скоригувати лінію північного кордону з РСФРР. Але дочекався лише зустрічного позову щодо належності Таганрога з прилеглою територією, включеного до складу України договором між УСРР та РСФРР від 28 грудня 1920 р. в обмін на її відмову від чотирьох північних повітів Чернігівської губернії.

У цій ситуації, як вважає І. Служинська, «Москва вправно «переграла» українських урядовців і експертів, висунувши на противагу етнічному принципу принцип економічної доцільності. Розрахунок робився на те, що за умов розрухи, спричиненої світовою і громадянською війнами, населення радше перейматиметься не доволі абстрактними проблемами «етнічної справедливості», а мотивами кращого забезпечення своїх економічних і соціальних потреб. До того ж утворений зовсім нещодавно Союз створював сприятливу атмосферу для гри на пробуджених інтернаціоналістських почуттях».

На засіданні комісії ЦВК СРСР з районування (листопад 1924 р.) А. Єнукідзе висловився відверто: «Ми, як республіки єдиного союзу, не можемо базуватися тільки на національних ознаках. У загальних інтересах Союзу величезне, навіть першорядне, значення має економічний фактор... Україна, як могутня сама по собі республіка і могутня нація, зовсім не потребує того, щоб обов’язково висмикувати українське населення великоруських областей і економічно послаблювати цим РСФРР і УСРР»   .

ЦК РКП (б) з легкістю санкціонував (а, ймовірніше, ініціював) звернення Південно-Східного крайкому РКП про «нагальну необхідність» передачі Росії Таганрозької та Шахтинської округ. Звернення мотивувалося неможливістю проведення раціонального економічного районування і необхідністю «забезпечити пролетарську керівну лінію у типовій сільськогосподарській області з компактною масою козачого населення» . Принципове заперечення керівництва Донецького губкому КП (б) У і кампанія протесту в Донбасі були розцінені центром як «великий галас («шуміха»), що спрямовує громадську думку проти постанови ЦК РКП». Посилаючись на авторитет Леніна, Кремль звинувачував українську сторону у недооцінці економічного районування як такого. Те, що у Таганрозькій окрузі українці за переписом 1923 р. становили 77% населення, до уваги не бралося.

Зрештою за липневим рішенням політбюро ЦК РКП (б) 1925 р. Шахтинська і Таганрозька округи переходили до РСФРР із деяким скороченням їх території за рахунок населених пунктів із переважанням українського населення. Внаслідок втрати двох округ населення українського Донбасу скоротилося на 370 тис. чол.     Як визнають найменш упереджені російські дослідники, передача до складу РСФРР Таганрога була сприйнята в Україні «вельми хворобливо», як істотне ущемлення інтересів республіки. Побоюючись звинувачень у «великодержавному шовінізмі», загальноросійський ЦВК рекомендував російській стороні «іти назустріч УСРР», але партійний центр був рішуче налаштований на применшення українських претензій. «І навіть численні петиції населення пограничної зони не викликали у партійних лідерів бажання провести якийсь референдум, щоб мати формальну можливість послатися на «волю народу».

Українські економісти й географи усвідомлювали, що запропонований «згори» поділ на регіони, особливо із врахуванням феномена Донбасу, не відповідає жодним науковим критеріям. У баченні В. Кубійовича він був компромісом різних тенденцій і зберігався силою звички. На його погляд, більш доцільним міг