Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

Притаманна більшовикам схильність до експериментів яскраво виявилася і у їхньому ставленні до територіальної організації підвладних їм територій. Поки тривала громадянська війна, зусилля влади спрямовувалися на забезпечення контролю над збиранням податків і створення штучних кордонів, спроможних локалізувати театри воєнних дій. У лютому 1919 р. з двох повітів Катеринославської губернії – Бахмутського і Слов’яносербського – було створено Донецьку губернію з центром у Луганську, але нова адміністративна одиниця створювалася як тимчасова. Серед найпомітніших змін після утворення Донецької губернії – виділення 29 квітня 1919 р. Криворізького повіту, підпорядковане завданню створення потужного промислового комплексу, який об’єднав би весь Криворізький рудний басейн. Новий повіт, що увійшов до складу Катеринославської губернії, було створено з 25 волостей Херсонського, Олександрійського та Єлисаветградського повітів Херсонської губернії та 9 волостей Верхньодніпровського повіту Катеринославщини. 10 травня згідно постанови ЦВК України було утворено Одеську губернію, а губернським центром Херсонської став Миколаїв. Постановою ВУЦВК від 19 червня передбачалося створити як тимчасову, на період воєнних дій, ще й Мелітопольську губернію. Але стрімкий денікінський наступ зруйнував ці плани.

Після відновлення радянської влади, наприкінці січня 1920 р., Всеукрревком повернувся до розгляду питання про поділ Херсонської губернії на дві – Херсонську та Одеську; у березні Херсонська губернія була перейменована на Миколаївську. Розподіл територій між ними було здійснено недосить продумано, внаслідок чого в серпні 1920 р. Очаків і 6 прилеглих волостей було передано з Одеської губернії до Миколаївської. Тоді ж до Одеської губернії було включено Балтський повіт, який раніше входив до Подільської губернії.

Чимало ускладнень виникло з відновленням Донецької губернії. Питання про розширення її складу за рахунок сільськогосподарських районів розглядалося на засіданні Ради Української трудової армії, але у його вирішення повинен був втрутитися ЦК РКП (б), оскільки губернія створювалася з районів, які перебували у підпорядкуванні як УСРР, так і РСФРР. Якби не особисте втручання В. Леніна, питання про належність Донецької губернії, імовірно, було б вирішене на користь РСФРР. Все ж 23 березня 1920 р. Раднарком РСФРР санкціонував виділення кам’яновугільних районів Донбасу в окрему губернію УСРР. До Донецької губернії було включено Бахмутський, Маріупольський та Слов’яносербський повіти Катеринославської, Старобільський та частину Ізюмського та Куп’янського повітів Харківської губернії, а також (рішенням рад- наркому РСФРР від 26 квітня 1920 р.) Таганрозький та частину Донецького округу Області Війська Донського. Поступливість Москви у цьому останньому питанні пояснювалася значною мірою бажанням зруйнувати систему неформального управління козачим Доном, яка перетворила цей регіон у бастіон контрреволюції.

Зміцнення владної вертикалі Кремля супроводилося наступом на права республік і відмовою від лібералізаційних настанов непу.

Політика індустріалізації вимагала концентрації величезних коштів і створення потужної енергетичної бази, і Україні з її багатими ресурсами була відведена роль випробувального полігону для економічних і соціальних експериментів небачених масштабів. Закріплення верховенства союзних законів перед республіканськими, ліквідація республіканських міністерств і створення союзних, безпрецедентне зміцнення каральних органів, практика безпосереднього управління українськими регіонами з Москви – все це були ланки одного ланцюга, які швидко позбавили владні структури України навіть ілюзорної економічної свободи.

Після розгрому Врангеля і розформування Південного фронту у грудні 1920 р. М. Фрунзе став командуючим військами України і Криму, що недвозначно свідчило про наміри Кремля зберегти за собою увесь Південь. Утім, у Криму упродовж кількох місяців не існувало ні дієздатних державних структур, ані впливових партійних організацій, за винятком хіба що кримськотатарської «Міллі Фірка». Рішення Х з’їзду РКП (б), який відбувся 8-16 березня 1921 р., були по суті сигналом для національних еліт про готовність більшовиків до компромісів, аж до автономізації. Крим був прийнятним полігоном для такого компромісу, особливо у контексті зацікавленості Москви у посиленні ідеологічного впливу в Туреччині, де відбувалася кемалістська революція. Уже в квітні 1921 р. ВЦВК звернувся до місцевих комуністів з пропозицією щодо можливого проголошення Криму радянською республікою. На пленумі ЦК РКП (б), що відбувся у травні, питання майбутньої кримської республіки розглядалося у контексті «проникнення на Схід» і створення «буферної зони» між Росією та недружньо налаштованими до неї сусідами.

Пробуджені у такий спосіб надії кримських татар на власну національну державність були частково нейтралізовані роз’ясненням, що надійшло з Москви: ішлося про «Радянську Соціалістичну Інтернаціональну республіку в межах Кримського півострова». Але водночас пропонувалося «поставити на перше місце роботу татар і по можливості татаризувати апарати Наросвіти, земвідділу, оздо- роввідділу, Відділу управління і Президії керівних органів». На той час у Криму мешкало 720, 5 тис. чол. Під час перепису 1921 р. кримських татар об’єднали в одну групу з турками і циганами, але і в цьому разі їхня частка в населенні півострова становила 25, 9%    .

Утворення Кримської АРСР у складі РСФРР було проголошене на установчому з’їзді у Сімферополі, який проходив 7-11 листопада 1921 р. З’їзд затвердив конституцію автономії, яка перед тим була ухвалена на V кримській партконференції, обрав ЦВК рад (КримЦВК) та голову РНК. В числі 50 членів КримЦВК було 15 татар.

Автономія створювалася як територіальна, але її