Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

Предмет:

Тип роботи:

Лекція

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

би бути навіть поділ, опертий на природні фактори з виділенням Полісся, Лісостепу й Степу (в останньому він пропонував виокремлювати Дніпровий промисловий район та Донецький гірничий регіон) . Ідея природної районізації взагалі була в радянські часи доволі популярною серед науковців; існувало навіть виразне бажання підпорядкувати завданням районізації краєзнавчі й країнознавчі пошуки. Географи з московської школи Ф. Анучина бачили перспективу не просто в регіональних дослідженнях із залученням місцевих кадрів, але «і в тому, щоб спробувати «накласти» дані фізичної географії на матеріали, зібрані статистиками, економістами й етнографами – що, як їм здавалося, дало б змогу виявити «природні» кордони всередині країни, які відповідають особливим природно-культурним територіальним комплексам». Утім, ішлося лише про врахування матеріальних чинників, які можна було візуально спостерігати. Релігійні вірування, мова, етнічне самовизначення, форми суспільної організації із сфери дослідження виключалися .

Однак орієнтація на суцільне порайонне описання територій СРСР силами місцевої громадськості проіснувала недовго, лише до кінця 1924 р., і на рівні добрих побажань. Насправді проблеми районування у цей час повністю належали до компетенції утвореного у 1921 р. Держплану, якого задовольняв поділ України усього на 2 регіони – Південний гірничопромисловий і Південно-Західний. Оскільки уряд України заперечував проти такого поділу з політичних міркувань (мотивуючи незгоду послабленням пролетарського впливу на селян Південного Заходу), проблему поділу України на економічні регіони на тривалий час взагалі було знято.

Надалі регіону Південної України разом з усією, доволі ефемерною, УСРР довелося пережити цілу серію адміністративно- територіальних реформ, метою якої проголошувалося спрощення адміністративно-територіального апарату та наближення його до населення. Але здійснювані упродовж 20-30-х рр. реформи виявилися «ходінням по колу». Безпрецедентні багаторазові перекроювання за відсутності скільки-небудь продуманої концепції регіональної політики не тільки вносили дезорганізацію і безлад в систему управління. Як точно підмітив В. Кубійович, вони справили вкрай негативний вплив на національну і регіональну самосвідомість. Якщо населення Західної України мало виразне відчуття власної осібності і чітко формулювало свої національні вимоги, то населення Наддніпрянщини надто довго являло собою недиференційовану масу, позбавлену як відчуття цілісності своєї території, так і уявлень про регіоналізм.

У радянському баченні адміністративно-територіальна одиниця являла собою штучно створений просторово-політичний інститут, підпорядкований модернізаційним завданням. Саме ця штучність, яка допускала нескінченні зміни територіальних конфігурацій, і зумовлювала крайню нестійкість територіальних утворень і нестабільність специфічних місцевих (регіональних) інтересів. За висновками сучасних фахівців з теорії управління, запровадження у 20-х рр. районного рівня адміністративно-територіального устрою не грунтувалося на якихось реальних потребах, а мало на меті створення вузлових пунктів реалізації директив партії і радянської влади . Принцип зміцнення пролетарського керівництва суспільством передбачав, зокрема, пріоритетність для розміщення центрів у містах зі значним прошарком робітництва. Довільно скроєні регіони у цих умовах не мали ані найменших шансів навіть витворити ідею власної самодостатності, не кажучи вже про її практичне втілення.

Смисл частих і на перший погляд нераціональних територіальних новацій 20 – 30-х рр. важко пояснити, якщо не брати до уваги мобілізаційний характер радянського суспільства. І завдання індустріалізації, і особливо завдання підготовки до війни диктували необхідність зосередження в містах «аварійної» структури життєзабезпечення і посиленої уваги до комунікацій – розміщення транспортних шляхів і вузлів. Передвоєнні схеми адмінподілу розроблялися під грифом «секретно». Межі областей визначалися з таким розрахунком, щоб кожен міг добратися до обласного центру за 2-3 години, а до райцентру – за 45 хвилин. Запроваджувалася ступінчаста система організації життя. Для сіл передбачався перший ступінь: завезення лише продуктів першої необхідності і мінімальна медична допомога. Лише четвертий ступінь, під який підпадали обласні міста, гарантував більш-менш нормальний рівень життєзабезпечення .

У сучасній зарубіжній історіографії (Т. Мартін, О. Міллер) введення національного принципу в систему адміністративно-територіального поділу розглядається у контексті «позитивної чи компенсуючої дискримінації» – як однієї з головних рис радянської національної політики, спрямованої насамперед проти націоналізму як головного конкурента більшовицької мобілізуючої ідеології. Запропонована Т. Мартіном дефініція СРСР як «імперії позитивної дії» – цікава спроба знайти новий термін на означення специфічного, доти не існуючого типу політичної організації. Однак навряд чи продуктивно розглядати політику коренізації крізь призму «готовності росіян іти на жертви заради інтересів інших національностей» . Очевидно, що це був вимушений, тимчасовий тактичний крок в системі лібералізаційних заходів, пов’язаних із розв’язанням завдань модернізації виробництва і зміцнення міжнародного престижу СРСР.

Створюючи ради і райони за національним принципом, більшовики насамперед намагалися спростити собі завдання «радяні- зації» низових органів влади, зокрема, завдання нейтралізації «класово-ворожих елементів». Досить прозоро говорив про це ідеолог і провідник українізації М. Скрипник. «Наша національна сільрада чи національний район -... це не лише орган самоврядування, це взагалі не є ніякий орган національної персональної автономії, а це є орган пролетарської влади».

На території Південної України розташовувалася переважна більшість національних районів (виняток становили лише Пулин- ський німецький та Мархлевський польський). Необхідність їх запровадження мотивувалася тим, що протягом першої половини 20-х рр. регіони компактного проживання етнічних меншин перетворилися на осередки погано маскованої конфліктності, свого роду «гарячі точки», що погано піддавалися заходам державного управління. Матеріали фронтальних обстежень найбільших етнічних громад, здійснених працівниками Центральної комісії національних меншин у 1924-1925 рр., свідчать про визнання ситуації драматичною у багатьох селах. Особливо великих втрат зазнали німці внаслідок примусових репатріацій та обмежувальних