Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

До впровадження національного принципу в систему районування правлячу партію спонукував цілий ряд обставин, головними серед яких було глухе невдоволення меншин політикою радянської влади в земельному питанні і системою оподаткування, еміграційні настрої, пов’язані із релігійними утисками колоністів. ВУЦВК розглядав врахування національного моменту в районуванні як вагоме завоювання радянської влади, свідчення її переваг. «Ми не сміємо українізувати поляків за прикладом польської шляхти, яка полонізує українське населення, або молдаван – «культурними методами» румунської сигуранци... Ми прагнемо до повної національної рівності і свободи розвитку всіх народностей», – наголошував секретар ВУЦВК О. Буценко . Слід визнати, що у 20-х рр. радянська влада і справді пішла досить далеко у впровадженні національного принципу в адміністративно-територіальний поділ, чим сприяла створенню привабливого іміджу «політики українізації». Експеримент, щоправда, був короткочасним; пізніше подібних прецедентів уже не спостерігалося.

Перші правові акти, якими регламентувалося виділення національних районів, з’явилися влітку 1924 р. (постанови ВУЦВК і раднаркому УСРР «Про виділення районів Катеринославської губернії з переважаючим німецьким населенням» від 11 червня та раднаркому УСРР «Про виділення національних районів та рад» від 29 серпня 1924 р.). У тому ж році було виділено 5 німецьких національних районів: Молочанський і Пришибський на Катерино- славщині, Зельцький і Ландауський в Одеській губернії та Люксембурзький – у Донецькій. На 1 січня 1926 р. було створено 593 національні ради, у тому числі 90 російських, 185 німецьких, 27 грецьких, 13 чеських, 1 білоруська, 111 польських, 100 єврейських, 53 болгарських, 9 молдавських . На 1931 р. в Україні функціонувало 25 національних районів – 8 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 3 єврейських, 3 грецьких і 1 польський .

Складним для влади виявилося питання утворення російських адміністративно-територіальних одиниць. Росіяни до середини 20-х рр. не мали в УСРР статусу національної меншини і, отже, потреби у створенні російських районів і сільрад не відчувалося.

Актуалізували цю проблему гострі дискусії навколо здійснення політики українізації, зокрема інспірування з Москви критичних закидів на адресу ЦК КП (б) У. Виступ Ю. Ларіна на ІІ сесії ЦВК СРСР (квітень 1926 р.) і його стаття у журналі «Большевик» , а також заява Г. Зінов’єва щодо того, що здійснювана в УСРР «українізація» нібито «допомагає петлюрівщині»   , змусили владні структури України вдатися до своєрідних «превентивних» заходів. У 1927 р. представник від росіян був введений до складу Центральної комісії у справах національних меншин, що означало набуття росіянами статусу національної меншини. У 1931 р. росіяни в УСРР мали вже 372 національні сільські ради та 9 селищних, а також 8 російських національних районів.

Політичними у своїй основі були і причини утворення у територіальній структурі УСРР Молдавської автономії. Цим заходом переслідувалася насамперед мета розв’язання «бессарабської проблеми» і посилення комуністичної пропаганди серед населення Бес- сарабії і Румунії. 12 жовтня 1924 р. на території Одеської і Подільської губерній, що примикала до р. Дністер, було створено Автономну Молдавську СРР. Молдавани становили в ній 34, 3% її населення, українці – 42, 2%  .

Про те, що і в середині 20-х рр. більшовики не втрачали надій на «підхльостування» світової революції преференціями для радянських національних меншин, красномовно свідчить позиція Кремля в молдавському питанні. Принадними гаслами забезпечення молдавському народові права на самовизначення маскувалася ідея створення в Україні геополітичного плацдарму для розв’язання за сприятливих умов «бессарабської проблеми» і наступних геополі- тичних «проривів». Всупереч здоровому глузду і спротиву реалістично налаштованої частини керівництва КП (б) У молдавська автономія створювалася на базі районів, де (за винятком двох) молдавське населення не становило більшості. Але під потужним тиском Кремля квазіавтономне утворення у 1924 р. дістало право на існування, створивши гостру проблему кордонів уже в 1940 році, коли у зв’язку з утворенням союзної молдавської республіки довелося розв’язувати проблеми територіального розмежування між

УРСР та Молдавською РСР. Але поки існував Радянський Союз, проблемам кордонів ніхто не надавав серйозного значення. Ситуація змінилася у 1990 році, коли прорумунськи налаштовані політичні еліти Молдови оголосили утворення АМСРР «незаконним» і «неправочинним» породженням радянського режиму. З того часу триває гострий конфлікт між прихильниками і противниками об’єднання Молдови й Румунії в одну державу, який на сьогодні є не розв’язаним, а лише «відкладеним». Україні ж довелося змиритися із втратою значної частини власної території і наявністю на своєму кордоні, у невизнаному Придністров’ї, постійного джерела напруги.

У контексті політики коренізації було зроблено чергову спробу залучення євреїв до сільськогосподарського виробництва саме у південному регіоні. Переселення, яке почалося 1925 р., передбачало переміщення близько 10 тис. сімей з Київщини, Волині, Чернігівщини у Херсонську, Криворізьку, Маріупольську, Запорізьку, Мелітопольську округи. Там з’явилися три єврейські національні райони – Калініндорфський, Сталіндорфський та Новозлатопіль- ський – і цілий ряд єврейських сільрад.

Утворення національних районів і сільрад у ході «коренізації», однак, не принесло правлячій партії очікуваних дивідендів. Напруга й емігрантські настрої в національних районах не зменшилися, а завдання управління прикордонними регіонами внаслідок адміністративно-територіальної реформи значно ускладнилися. Уже в 1930 р. владні структури СРСР усвідомили, що заходи у напрямі розкуркулення й колективізації у поєднанні з примусовими депортаціями населення із прикордонних регіонів загрожують як внутрішніми, так і міжнародними ускладненнями. У резолюції політ- бюро ЦК ВКП (б) від