Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

Фактичне згортання національного адміністративно-територіального будівництва в СРСР мотивувалося тим, що національні райони були «штучно насаджені», виявилися «засміченими» націоналістами, економічно неефективними. Якоюсь мірою ці аргументи відповідали дійсності. Але для партії, яка на середину 30-х рр. вже зосередила у своїх руках усю повноту влади, значно більш вагомими були суто прагматичні мотиви: потреби у маскуванні відверто централізаторського курсу вже не було. 16 лютого 1938 р. політбюро ЦК КП (б) У прийняло постанову «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР в звичайні» і просило ЦК ВКП (б) затвердити це рішення. Однак вище партійне керівництво країни зреагувало на це звернення лише через рік, 16 лютого 1939 р.     І вже на основі його рішення постановою ЦК КП (б) У від 5 березня 1939 р. «Про ліквідацію та реорганізацію національних районів та сільрад» у скасуванні «національного камуфляжу» територіальної організації було поставлено останню крапку.

Оскільки ж зовнішні загрози і навіяні ними страхи зростали, політбюро ЦК ВКП (б) постійно посилювало репресивну систему в зонах прикордоння, мотивуючи ці заходи необхідністю «господарсько-політичного зміцнення прикордонрайонів». «Зміцнення» переважно звелося до кількаразових «чисток» від ворожих і чужих елементів», що означало переселення углиб країни вже не лише за соціальною ознакою (як «куркулів»), але й за національним принципом. Виселенням справа не обмежилася – після того, як Сталін назвав кордон «суцільною лінією фронту», а всіх, хто колись мав або міг мати якісь контакти по той бік кордону – «ворожою стороною», т. зв. «національні операції» зі спрощеною процедурою засудження набули безпрецедентного розмаху. За трохи більше року – з серпня 1937 по листопад 1938 р. – за такими спрощеними процедурами було засуджено 335513 чол., у тому числі 247157 розстріляно .

Ані заграваннями з національними меншинами, ані репресіями правляча комуністична партія не була в змозі переломити відцентрові тенденції. Відмова від риторики «коренізації» теж не зарадила справі, як і скасування національних районів і національних сільрад в кінці 30-х рр. Відомий російський дослідник радянських депортацій М. Бугай констатує своєрідний біфуркаційний стан, пов’язаний із перетворенням на початку Другої світової війни значної частини представників різних національностей «в альтернативну силу функціонуючому авторитарному сталінському режиму влади». Саме цим він пояснює широке застосування різних форм репресивного впливу включно з депортаціями . З таким, дещо спрощеним, поясненням страхітливих масштабів репресій важко погодитися, хоч автор і не замовчує «величезних викривлень в національній державній політиці». Адже, як правило, репресії були превентивними, і опозиційні сили на місцях просто «не встигали» перетворитися в альтернативну щодо режиму силу.

Продуктивніше, на наш погляд, говорити не про труднощі і помилки у здійсненні заходів щодо регулювання національних відносин, а про принципову нежиттєздатність радянської національної політики. О. Майборода розглядає радянську модель як варіант регіональної глобалізації чи регіонального космополітизму – загальносоюзні і союзно-республіканські міністерства діяли фактично як транснаціональні корпорації, не зважаючи на місцеві потреби. За умов фактичної уніфікації правового простору «національна державність республік, що входили до Радянського Союзу, була, по суті, символічною, багато в чому декоративною і риту- альною» . Орієнтуючись одночасно і на жорсткий централізм у партійному будівництві, і на федералістський камуфляж у міжреспубліканських відносинах, КПРС продемонструвала брак стратегічного бачення перспектив держави. Вибудовуючи «федерацію без федералізму», вона несвідомо заохочувала етнічний партикуляризм. Уніфікаторський проект, побудований на таких засадах, був засад- ничо нежиттєздатним.

Парадокс полягав у тому, що, надаючи неросіянам певні преференції, правляча комуністична партія водночас відбирала у них можливості розвиватися за власним алгоритмом, відповідно до перевірених історичним досвідом традицій. Донецький край з його створеним значною мірою зусиллями Москви етнічним розмаїттям, констатує І. Дзюба, міг би стати своєрідною лабораторією із продуктивного розв’язання національного питання. Донецький пролетаріат в справі українізації не тільки не відставав, але навіть випереджав робітників з деяких інших промислових центрів України. Але налякана страйковими виступами шахтарів 1924 р. влада вбачала у намірах донеччан щонайменше плани організації збройного повстання «з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої «Української незалежної республіки». Звідси й безпрецедентний розмах репресій, своїм вістрям спрямований не лише проти українців, але й проти уявної «польської інтриги». На Донеччині звинувачення на адресу українського буржуазного націоналізму мали ту особливість, що тут частіше, ніж в інших регіонах, вони поєднувалися зі звинуваченнями у троцькізмі.

Хоч німецька меншина перебувала у привілейованому становищі порівняно з іншими, бо мала пристойні за розмірами земельні ділянки й користувалася міжнародною підтримкою, 20-і роки і для неї стали часом суворих випробувань. Квітучі ще недавно німецькі сільськогосподарські колонії були відкинуті у своєму розвитку на багато десятиріч назад. До того ж вони перебували під постійним ідеологічним пресом – зливою звинувачень у «куркульському засиллі», «контрреволюційності» тощо. Це зумовило значний відплив німців з України – лише 1924 р. її залишила сьома частина мено- нітської громади. Суцільна колективізація цей процес прискорила – у