Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

На початку ХХ ст., аналізуючи революційні події 1905-1907 рр. в Російській імперії, французький географ Е. Реклю замислювався над тим, яке місце в суспільних очікуваннях займає національне питання. Особливо його бентежило те, що у безкінечному просторі, населеному різними завойованими царизмом народами, «є величезна країна під назвою Україна, позбавлена права на власну мову і літературу» . Всі пригноблені народи прагнуть свободи і пов’язують її з революцією, але чи однаковою мірою? І чи здатні революції взагалі щось змінити у цій часто непідвладній волі людини царині?

За інерцією Російську імперію з подачі Й. Сталіна продовжують характеризувати як «тюрму народів», але, як було показано вище, умови утримання різних етнічних спільнот у цій тюрмі істотно різнилися. Більше того. Як зазначає Р. Шпор люк, велика імперія, «захопивши в Європі землі і людей від Фінляндії до Бессарабії та Криму, мала глобальні політичні і соціальні проблеми з «російською власністю» – проблеми, ускладнені тим, що ніхто не знав, де ця «російська власність» кінчається і де «імперія» починається» . Саме «російське питання» у його баченні було однією з найскладніших проблем для Росії, а згодом і для СРСР. Надмірне розширення і встановлення російської гегемонії над численними націями й територіями, не схильними бачити в Росії зразок вищої цивілізації, стало важким тягарем і для самих росіян, яким було важко самоіден- тифікуватися незалежно від імперії.

Особливо «незатишно» почували себе в складі імперії ті росіяни й асимільовані українці, які мали можливості спостерігати поруч зі своїми оселями зразки іншої організації праці, соціонормативної культури й трудової етики. У Південній Україні, темпи заселення й господарського освоєння якої, за висновком Л. Якубової, практично не мали аналогів у світовій практиці, доволі рельєфно відчувався вплив історичних традицій переселенців на загальний фон життя в регіоні. «В той час як менонітські та німецькі громади створювали земляцтва, клуби, систему органів благодійності, мережу освітніх установ та піклувальних закладів, започаткували видання преси національними мовами, маріупольські греки існували в умовах добровільної етнокультурної ізоляції, що спричинила їхню поступову деградацію. Єврейські колоністи під кураторством німецьких наглядачів освоювали навички сільськогосподарської праці та підприємництва. Життя оточуючого малоземельного українського і російського селянства поруч колоній було позбавлене радості повноцінного господарювання та перспектив розвитку, як господарського, так і культурного, внаслідок критичної нестачі земель та кріпосної залежності».

Етнічна строкатість регіону створила чимало проблем для діячів національного руху, що набирав сили в Україні після повалення самодержавства. Українці Півдня меншою мірою були забезпечені доступом до суспільних ресурсів, ніж етнічні меншини. «Тому під час Української революції 1917-1920 рр. залучення до неї Степової України й інтеграція останньої в Українську Народну Республіку (УНР) була величезною проблемою як для Центральної Ради, так і для Директорії»   .

Надалі Південна Україна стала плацдармом для широкомасштабних експериментів радянської влади, спрямованих на уніфікацію, русифікацію життєвих стандартів – аж до «відпрацювання» моделей бікультурності й двомовності, а також прищеплення суспільній свідомості ідеологеми «нової історичної спільноти – радянського народу».

У ході комуністичного експерименту нова імперія створювалася на «антинаціональному, універсально-ідеологічному ґрунті» (Р. Шпорлюк). Радянський Союз мав стати альтернативною моделлю сучасності, кращою, ніж та, яку міг запропонувати людству капіталізм.

Основи для уніфкаційної політики закладалися ще у перші роки існування радянської влади. Обрана нею спочатку як пріоритетна національно-нігілістична модель внутрішньої політики базувалася на усвідомленні мобілізаційної потужності гасел «демократичного централізму», закладених у фундамент правлячої партії. Але у своїй національній політиці більшовики постійно мусили йти на компроміси, рахуючись із відцентровими тенденціями на окраїнах. Головним серед таких компромісів була переорієнтація на ідею федерації, яка відбулася уже на першому році існування радянської Росії.

Більшовики, за оцінкою російського політолога А. Захарова, мусили «на ходу» оцінювати міць націоналізму і дійшли висновку – колишнє нехтування федеративного принципу не просто несвоєчасне, але й украй небезпечне. Вони зрозуміли, що для комуністів на місцях це була не примха, а імператив, продиктований обставинами. Але рішення стати на шлях федерації виявилося для більшовиків у кінцевому рахунку фатальним, бо через багато десятиліть, наповнившись живим змістом, «саме ця порожня, як багатьом здавалося, форма зруйнувала СРСР» .

В Україні проблема забезпечення національної рівності часто пов’язувалася з федералізацією. Конструювання федералізму в українській інтелектуальній думці набрало форми доволі успішної метафори і водночас потужного регіонального проекту, започаткованого ще в часи козацького автономізму XVII ст. Займаючи домінуюче ідейне місце в середовищі національного руху, федералізм був суспільно-політичною парадигмою, яка наповнювала прагматичним смислом ідеологічні доктрини. Саме рецепція ідей федералізму й соборності в інтелігентському середовищі зумовлювала напрям пошуку легітимних шляхів відродження державності.

Найбільш серйозне історіософське осмислення історичної драми, яка спіткала український народ у зв’язку з розчленуванням його території, знаходимо у М. Драгоманова. Простежуючи у «Передньому слові» до збірника «Громада» 1878 р. процес розірвання української землі «між сусідніми царствами і начальствами», він вбачає суть цієї драми в тому, що замість одного українського народу в Росії перед світом постали три його частини – Малоросія, Слобідська Україна і Новоросія, причому останню (колишні Вольності Війська Запорозького) начальство довільно ділило на губернії, зганяло українців із своїх земель і «розбавляло» іншоетнічним елементом. «В Польщі те ж саме робилося по воєводствах, причому більша частина наших країв залічувалась в Малопольські землі, а