Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

У порівнянні з аж надто обережним Леніним Сталін виявився значно відвертішим, коли обурювався поведінкою тієї частини українських комуністів, які не бажали розуміти нав’язаний їм Кремлем спектакль як гру. Продемонстрований Москвою «лібералізм в національному питанні» він вважав вимушеним кроком, продиктованим інтервенцією, і з удаваною щирістю дивувався з приводу того, що «молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само відверто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік». Нагадаємо, що найбільш дошкульні звинувачення Сталін адресував вихідцю з Донбасу М. Скрипнику та болгарину Х. Раковському. Відвертий цинізм щойно процитованого листа змусив кремлівських партійних функціонерів і його зміст приховувати від громадськості. Лист опублікували лише у 1989 р., на хвилі розвінчань сталінізму, що входили в той час у моду.

Про гостроту незгод у партії навколо відомої резолюції «Про радянську владу на Україні» див. : Кульчицький С. Першопочатки радянської українізації // Світогляд. -

Известия ЦК КПСС. – 1989. – № 9. – С. 198-199. 

Важливо при цьому мати на увазі те, на чому постійно наголошує С. Кульчицький. Російська імперія одночасно була і традиційною, і колоніальною. Але межі метрополії і колоній в ній дослідниками визначалися по-різному. Щодо України, то вона в Російській імперії не була ні колонією, ні частиною метрополії. «Щоб являти собою частину цілого, тобто метрополії, або ціле у вигляді колонії, треба було існувати. Тим часом імперія робила вигляд, що не існує і ніколи не існувало ні українського народу, ні території, на якій він жив». Поширену в українському суспільстві думку про колоніальне становище України в Російській імперії вперше піддав сумніву І. Лисяк-Рудницький: «Царська Росія мала справжні колонії, як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зараховувати до них». Українці вважалися частиною імперської нації, але лише тоді, коли погоджувалися розглядати себе малоросами».

Що ж до політики більшовиків, то вона ґрунтувалася на визначенні неросійських національних спільнот об’єктивно існуючими націями з власною державністю, мовою, національними кадрами – не в останню чергу задля того, щоб зняти тавро окупаційності з власної політики. Вони вправно скористалися дуалізмом радянської влади, сконструйованої як диктатура парткомів, поєднувана з управлінською владою виконкомів рад, щоб розв’язати національне питання у зручний для них спосіб. «Радянські національні держави могли набувати статусу «незалежних» або «на рівних правах» входити у «союз нерушимый республик свободных». Влада існуючих у них радянських органів була цілком реальною. Але ці органи підпорядковувалися партії, будованій як «єдина й неподільна» організація з державним статусом. Довіряючи управлінську владу виконкомам рад, більшовицькі вожді нічим не ризикували, адже розбавлені певною кількістю безпартійних депутатів виконавчі комітети залишалися додатковою формою існування підвладної цим вождям партії».

Питання про статус і функції УСРР в радянській системі координат – окрема велика тема, яка виходить поза межі нашого проекту. Тут лише зауважимо, що, як переконливо показав Г. Єфі- менко, попри гучну риторику навколо права націй на самовизначення аж до відокремлення, більшовицький центр послідовно дотримувався ідеї злиття України з Росією. У квітні 1919 р.

політбюро ЦК РКП (б) прямо зажадало від ЦК КП України чітко визначитися з тим, «коли і в якій формі» це злиття може бути здійснене. Для більшовицького центру було важливо, щоб ця ініціатива (яку намагалися поширити на всі радянські національні республіки) виходила саме з України. Щоб замаскувати той факт, що ідея воєнно-економічного союзу республік (який безпідставно кваліфікується як воєнно-політичний) у травні була прямо «продавлена» Л. Троцьким (він прибув з цією метою до Києва вранці 19 травня), у інформаційних повідомленнях про «об’єднавчу ініціативу» було зазначено фальшиву дату – 18 травня (яка й досі фігурує в літературі). Але вже майже вирішене питання про «злиття», ледь замасковане «перехідними» федеративними гаслами, Кремлю довелося відкласти завдяки спротиву української сторони. Компроміс, зафіксований в декларації ЦВК РСФРР від 1 червня 1919 р., був не реальною угодою і навіть не обов’язковим для виконання в РСФРР декретом, а лише декларацією про наміри, «в якій наголошувалося і на національно-державних правах тих країн, об’єднання яких планувалося».

Радянська модель федералізму, отже, з самого початку була результатом вимушеного акту: більшовики були принциповими противниками федерації аж до того часу, поки не постали перед проблемою «умиротворення» окраїн, які прагнули до власної національної державності або принаймні реальної автономії. Радянський федералізм, закріплений законодавчо Конституцією РСФРР 1918 р., мислився виключно як інструмент розв’язання «національного питання», що й зумовило засадничу ущербність цього проекту. Правлячій партії доводилося докладати безліч зусиль бодай для підтримання федералістського фасаду, але його докорінна невідповідність граничному централізмові у побудові самої партії зводила ці зусилля нанівець. Відповідно до класичних теорій федералізму останній являє собою «щось більше, ніж просто структурна побудова, це також особливий спосіб політичної й соціальної поведінки, включаючи зобов’язання щодо партнерства й співробітництва... «   . Таким критеріям радянська модель федерації не відповідала.

Територіалізація етнічності, закладена у фундамент радянської національної політики, супроводилася т. зв. національними розмежуваннями. При проведенні кордонів союзних республік межі між ними просто малювалися на картах. У такий спосіб влада штучно стимулювала процеси націєтворення навіть там, де для цього ще не склалися