Розвиток педагогічної науки в Україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 рр.)

Міністерство освіти і науки України

Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка

 

АДАМЕНКО Олена Вікторівна

 

УДК 37(477) “ 19”

 

 

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

 

 

Луганськ – 2006

 

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант – доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України Курило Віталій Семенович, Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри педагогіки.

Офіційні опоненти: – доктор педагогічних наук, професор Побірченко Наталія Семенівна, Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, проректор з наукової роботи, завідувач кафедри соціальної педагогіки та історії педагогіки; доктор педагогічних наук, професор Золотухіна Світлана Трохимівна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди, завідувач кафедри загальної педагогіки; доктор педагогічних наук, професор Завгородня Тетяна Костянтинівна, Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника (м. Івано-Франківськ), завідувач кафедри історії педагогіки.

Провідна установа: Житомирський державний університет імені Івана Франка, Міністерство освіти і науки України, кафедра педагогіки.

Захист відбудеться 22 червня 2006 р. о 9.30 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 29.053.01 у Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, м.Луганськ, вул.Оборонна, 2.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, м.Луганськ, вул.Оборонна, 2.

Автореферат розісланий 20 травня 2006 р.

 

 

Актуальність теми. Наука – найважливіша сфера людської діяльності. Вона є культурною домінантою нашого часу, має потужний потенціал для якісного перетворення людини та світу, і тому від її прогресу залежить подальший розвиток людства (В. Кізіма, В. Онопрієнко, Н. Теппер, Л. Шеєнко та ін.). Важливою складовою наукової системи є педагогіка, предмет якої – виховання й розвиток особистості. Тому завжди актуальним є дослідження такого складного явища, як педагогічна наука, її змісту, структури, рушійних сил та головних чинників розвитку, її результатів. 

Жодна наука не може розвиватися без аналізу свого минулого, без оцінки й систематичного перегляду накопиченої системи знань. В.Вернадський вважав, що історія науки повинна критично розроблятися кожним науковим поколінням не лише тому, що збагачуються наші знання про минуле, знаходяться нові документи чи відкриваються нові способи відтворення минувшини. Кожне покоління дослідників шукає й знаходить в історії науки відображення наукових течій свого часу, і наукова думка минулого постає кожен раз у новій іпостасі. Як і історія будь-якої науки, історія педагогіки покликана розкривати механізм руху науки, здійснювати раціональну реконструкцію історичного перетворення педагогічного знання, сприяти піднесенню теоретичного рівня сучасної педагогіки, створювати передумови для адекватної оцінки масштабів і значення її досягнень. 

До середини 90-х років ХХ ст. майже не було спроб дослідників узагальнити досягнення української педагогіки; вважалося, що існувала єдина радянська педагогічна наука, і її розвиток достатньо повно відбивався в роботах Р. Вендровської, М. Колмакової, Ф. Корольова, Т. Корнейчика, Е. Моносзона, Ф. Паначина, З. Равкіна та ін. Таке становище було характерним не тільки для педагогіки. Феномен української науки взагалі парадоксальний у тому відношенні, що вона, за влучним висловом В. Кізіми, протягом майже всієї своєї історії перебувала в непевному стані буття-небуття. Кожна країна, яка розвиває свою науку, утворює відповідний науковий простір – відносно замкнену систему функціонування науки як частини культури. Існує певна кореляція між державним і науковим простором, і в цьому наукознавці вбачають національний характер науки. Україна протягом своєї історії неодноразово змінювала державний простір. Починаючи з 20-х років ХХ ст. і до 1991 року існуючий науковий простір був науковим простором СРСР, наука України була лише його частиною. Після розпаду СРСР Україна вступила в стадію творення свого наукового простору. Цей процес торкнувся й української педагогічної науки. 

Сьогодні в українській педагогіці відбувається перегляд усталених уявлень, трансформація методологічних засад, пошук нових концепцій. Такі періоди розвитку викликають особливий інтерес істориків науки. Про це свідчать роботи А. Бойко, Я. Бурлаки, Л. Ваховського, В. Вихрущ, В. Галузинського, В. Гомонная, С. Гончаренка, Н. Гупана, М. Євтуха, В. Кравця, В. Курила, О. Любара, В. Лутая, Д. Пащенка, Ю. Руденка, І. Сірої, М. Стельмаховича, О. Сухомлинської, М. Ярмаченка та ін., які не тільки поставили питання про необхідність рефлексії української педагогіки, а й зробили значний внесок у дослідження окремих аспектів історії її розвитку – здійснили реконструкцію біографій та аналіз творчого доробку видатних українських учених-педагогів (М. Антонець, Н. Антонець, Л. Березівська, А. Бойко, Л. Бондар, І. Буніна, Н. Дічек, Т. Завгородня, Л. Задорожна, В. Кравець, В. Курило, О. Курок, Т. Логвиненко, В. Лозова, Д. Луцик, В. Мосіяшенко, Д. Пащенко, І. Прокопенко, Т. Самоплавська, О. Сухомлинська та ін.), дослідили історичний розвиток тих чи інших понять, ідей, проблем, теорій (М. Антонець, І. Буніна, В. Вихрущ, А. Димитрієв, С. Золотухіна, Д. Пащенко, Л. Пироженко, О. Сухомлинська, Є. Хриков, О. Шевченко та ін.), визначили історичні етапи становлення педагогіки в Україні (О. Сухомлинська), відтворили історію наукових