Розвиток педагогічної науки в Україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 рр.)

розвиток дидактики відбувався від орієнтації досліджень на ідеологічні чинники до орієнтації на логіку розвитку науки, яка відбиває об’єктивні соціальні процеси;

розвиток дидактики відбувався від обґрунтування орієнтації навчального процесу на озброєння учнів знаннями, уміннями та навичками до обґрунтування орієнтації навчального процесу на розвиток особистості;

розвиток дидактики відбувався від розробки окремих форм навчання на першому етапі (50 – 60-ті роки) до обґрунтування їх системи на другому етапі (70 – 80-ті роки) та розробки технологій навчання на третьому етапі (90-ті роки);

на першому етапі в дидактиці переважали емпіричні підходи до визначення змісту освіти, на другому наукові дослідження були орієнтовані на обґрунтування змісту окремих предметів, на третьому етапі було закладено основи теорії змісту освіти;

розвиток дидактики відбувався від вивчення та узагальнення досвіду навчання до розробки окремих дидактичних проблем та створення цілісних дидактичних теорій, збільшення теоретичної складової в дисертаціях та публікаціях;

розвитку дидактики в другій половині ХХ ст. було притаманне поступове збільшення кількості науковців серед авторів дидактичних публікацій та залучення значних наукових сил до вирішення дидактичних проблем у 90-ті роки;

на першому та другому етапах досліджуваного періоду проводились вузькодидактичні дослідження, на третьому поширюються комплексні дослідження, у яких вирішуються дидактичні, виховні, управлінські завдання, що свідчить про перегляд предмета дидактики та зміни в її взаємвідносинах з іншими педагогічними теоріями;

 на першому та другому етапах дидактика орієнтувалася на обґрунтування інваріантної моделі навчального процесу, у 90-ті роки поширюється орієнтація на створення варіативних моделей навчального процесу;

на першому та другому етапах вітчизняна дидактика орієнтувалася на надбання радянської педагогіки та педагогіки соціалістичних країн, на третьому етапі вона орієнтується на світові тенденції розвитку освіти;

у процесі розвитку дидактики пріоритет підтримуючої її функції змінився на пріоритет перетворювальної функції цієї галузі педагогіки. 

Усвідомлення й урахування названих тенденцій дозволить прискорити розвиток вітчизняної дидактики, сприятиме посиленню її позитивного впливу на вдосконалення системи освіти.

У третьому розділі „Розвиток теорії виховання в Україні в другій половині ХХ століття” представлено результати аналізу семантичного спектра назв, спрямованості та змісту дисертацій, книг, статей з теорії виховання другої половини ХХ століття. 

На основі аналізу назв і спрямованості більш ніж 2500 наукових робіт, присвячених питанням виховання, встановлено, що в 50-ті роки ХХ ст. в Україні починає формуватися функціональний підхід до виховання, який широко розповсюджується в 60 – 70-ті роки та починає послаблюватися в 90-ті роки. У 80-ті роки починається поступовий відхід від стандартних шляхів вирішення виховних завдань, поширюються ідеї педагогіки співробітництва, педагогіки творчості, педагогіки життя, науковці починають розглядати проблему ефективності виховання, збільшується кількість понять, пов’язаних з принципами виховання. Але незначна інтенсивність використання окремих термінів теоретичного змісту в назвах публікацій і дисертацій свідчить про недостатню розробленість та глибину вирішення теоретичних проблем виховання в ці часи. Назви і спрямованість наукових робіт 90-х років ХХ ст. свідчать про розширення дослідницької проблематики, різноманітність підходів до вирішення проблем виховання, орієнтацію на створення цілісних гуманістично орієнтованих виховних систем.

Але чітких хронологічних меж між зазначеними етапами встановити неможливо. Для розвитку освіти та педагогічної науки характерна деяка інерційність. Навіть після значних соціальних зрушень у теорії деякий час відтворюються традиційні підходи до виховання, а нові ідеї утвержуються повільно.

У 50-ті роки в Україні починає формуватися функціональний підхід до виховання, який широко розповсюджується в 60 –70-ті роки. Значна кількість публікацій цього часу була присвячена трудовому, моральному, ідейно-політичному, естетичному, патріотичному, фізичному, атеїстичному, інтернаціональному вихованню учнів. Це відбивало тогочасні уявлення про мету та зміст виховання. Пануючу в Україні в 50 – 80-ті роки ХХ ст. радянську парадигму виховання характеризують комуністична спрямованість, віра у всесилля виховних впливів на учнів, учителів, батьків, громадськості, учнівських організацій, намагання розвивати всі основні групи особистісних якостей школярів, орієнтація на досвід та стандартні підходи до виховання. У ці роки не були видані фундаментальні праці з теорії виховання, які б висвітлювали значні, комплексні, масштабні проблеми. Кількість узагальнюючих навіть окремі напрямки теорії виховання робіт була незначною. Виняток – роботи В. Сухомлинського, якому вдалося в межах радянської парадигми виховання обґрунтувати та реалізувати на практиці гуманістичну та демократичну за своєю сутністю систему виховання. Протягом усього першого етапу В.Сухомлинський залишався автором, у якого вийшла найбільша кількість значних робіт з теорії виховання.

80-ті роки ХХ ст. зв’язали між собою два етапи розвитку вітчизняної теорії виховання. У цей час отримали продовження тенденції попередніх десятиріч та з’явилися паростки нових підходів до виховання. 

Отримані під час дослідження факти свідчать, що теорія виховання була більш консервативною та інерційною галуззю педагогіки порівняно з теорією управління та дидактикою. Цю особливість обумовлював більш тісний зв’язок теорії виховання з ідеологією. В умовах руйнації ідеологічних засад виховання науковці на певний час втратили методологічні орієнтири організації дослідницької роботи, більшість з них продовжували працювати в межах традиційної парадигми, деякі зайняли очікувальну позицію, а деякі почали шукати нові шляхи вирішення виховних завдань.

Розвиток теорії виховання в 90-ті роки ХХ ст. характеризувався розширенням дослідницької проблематики, різноманітністю підходів до вирішення проблем виховання, орієнтацією на створення цілісних гуманістично орієнтованих виховних систем, послабленням значення функціонального підходу в розгляді проблем виховання.