Розвиток педагогічної науки в Україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 рр.)

Головною тенденцією розвитку теорії виховання в 90-ті роки стала розробка цілісних систем виховання. Про це свідчить широке розповсюдження в назвах наукових робіт таких термінів, як „моделювання”, „проектування навчально-виховного процесу”, „система виховання”, „національна система виховання”, „цілісна система виховання”, „відкрита система”, „парадигма виховання”, „педагогіка співробітництва”, „народна педагогіка”, „педагогіка життєтворчості”, „педагогіка почуттів”, „педагогіка особистості”, „етнопедагогіка”, „козацька педагогіка” тощо. Про посилення теоретичної спрямованості публікацій того часу свідчить широке використання в наукових роботах термінів „методологічні основи”, „педагогічні основи” виховання, „теоретико-методичні проблеми”, „концепція виховання”, „умови виховання”, „критерії оцінки”, „діагностика виховання”.

У 90-ті роки ХХ ст. поширюється увага науковців та практичних працівників до таких проблем, як екологічне виховання, творчий розвиток особистості, профілактика правопорушень та відхилень у поведінці. Однією з важливих особливостей розвитку теорії виховання стає спрямованість значної кількості досліджень на обґрунтування системи національного виховання, формування громадянськості та духовного розвитку особистості. Значні зрушення в ці роки відбулися в розгляді принципів виховання. Провідним серед них стає принцип гуманізації. Йому були присвячені не тільки статті, а й монографії та дисертації. Особливості соціальної ситуації того часу відбивали принципи демократизації, деполітизації, деідеологізації виховання, які знайшли відбиток у публікаціях 90-х років. Зміст наукових публікацій свідчить, що стрижневими якостями особистості науковці 90-х років вважали духовність, національну свідомість, громадянськість, креативність. Отже, у цей час починається формування нової парадигми виховання, векторами якої можна вважати загальнолюдські цінності (духовність), національні цінності (національна свідомість, громадянськість), реалізацію природного потенціалу особистості (креативність). Саме єдність цих різноспрямованих завдань дозволяє сформувати культуро- та природовідповідну особистість, здатну забезпечити прогрес суспільства.

У розділі представлено визначені в ході дослідження головні тенденції розвитку теорії виховання в другій половині ХХ ст.:

на першому етапі (50-ті – 80-ті роки) теорія виховання орієнтувалася на обґрунтування інваріантної моделі виховання, у 90-ті роки поширюється орієнтація на створення варіативних моделей виховного процесу;

розвиток теорії виховання відбувався від обґрунтування авторитарної системи виховання до розробки засад гуманістично орієнтованої, демократичної системи виховання;

розвиток теорії виховання відбувався від орієнтації досліджень на партійні настанови до орієнтації на логіку розвитку науки, яка відбиває об’єктивні соціальні процеси та тенденції розвитку світової науки;

розвиток теорії виховання відбувався від обґрунтування атеїстичної спрямованості виховання до визнання свободи совісті як однієї із засад його здійснення; 

на першому етапі сформувався та отримав найбільшого розвитку функціональний підхід до виховання, на другому етапі він поступово втрачає своє значення, набуває сили особистісно орієнтований підхід;

на першому етапі теорія виховання розвивалася шляхом виконання окремих локальних досліджень, на другому – шляхом дослідження цілісних виховних систем;

розвиток теорії виховання відбувався від орієнтації на розробку тих чи інших форм виховної роботи до обґрунтування виховних технологій;

розвиток теорії виховання відбувався від вивчення та узагальнення досвіду виховної роботи до випереджаючої розробки теоретичних моделей виховних систем;

розвиток теорії виховання відбувався шляхом зміни пріоритету підтримуючої функції на пріоритет перетворювальної функції цієї галузі педагогіки. 

Усвідомлення й урахування перелічених особливостей розвитку теорії виховання в другій половині ХХ ст. науковцями, освітянами-практиками, управлінцями сприятиме подальшому утвердженню прогресивних тенденцій розвитку теорії й практики виховання в Україні.

У четвертому розділі „Розвиток теорії управління загальноосвітньою школою в Україні в другій половині ХХ століття” представлено результати аналізу семантичного спектра назв, спрямованості й змісту публікацій і дисертацій українських авторів другої половини ХХ століття, присвячених проблемам управління загальноосвітньою школою.

50 – 80-м рокам ХХ століття був притаманний повільно-еволюційний характер розвитку теорії управління з певною активізацією наукових пошуків у 70-ті роки та їх послабленням у 80-ті роки. До загальних рис, які дозволяють об’єднати 50 – 80-ті роки в єдиний етап, можна віднести спрямованість наукових досліджень на вузьке коло одних і тих же питань, перевагу емпіричних знань над теоретичними. Більшість публікацій з управління того часу виконували не наукові, а переважно методичні функції й не забезпечували значного прирощення наукового знання. Школознавство того часу було спрямоване на забезпечення сталого функціонування школи, виконання партійних настанов та відповідних нормативних документів, воно сприяло одноманітності, одноваріантності управлінської діяльності. Цей етап характеризується пануванням інваріантної, авторитарної парадигми управління, орієнтацією наукових праць на узагальнення та догматизацію існуючого досвіду управління, відторгненням інноваційних ідей, ізоляцією від світових наробок у галузі управління освітою. Майже всі наукові праці були орієнтовані на висвітлення проблем змісту, форм та методів управлінської діяльності керівників навчальних закладів. Такий підхід ускладнював і навіть унеможливлював формування цілісних концепцій та теорій управління. 

За межами цієї парадигми в ті часи працювали тільки два науковці – В. Сухомлинський та М. Черпінський. В.Сухомлинський обґрунтував та реалізував демократично-гуманістичну модель управління загальноосвітньою школою, а М. Черпінський зробив значний внесок в обґрунтування сутності школознавства, його методів, змісту та всіх головних питань управління школою та діяльності позашкільних ланок управління освітою.

У 90-ті роки ХХ століття теорія управління загальноосвітньою школою починає розвиватися в тісній єдності з іншими складовими педагогічної науки й навіть визначає спрямованість наукових пошуків