Особливості застосування підлітками механізмів психологічного захисту

Самооцінка відображає ступінь розвитку в індивіда почуття самоповаги, відчуття власної цінності і позитивного ставлення до всього того, що входить до сфери його Я. Тому низька самооцінка передбачає неприйняття себе, самозаперечення, негативне ставлення до своєї особистості. Крім того, самооцінка виявляється в усвідомлених судженнях індивіда, в яких він прагне визначити свою непересічну значущість[6, 76].

Для адекватної самооцінки істотними є три моменти. По-перше, важливу роль у її формуванні відіграє зіставлення образу реального Я з образом ідеального Я, тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. Це зіставлення часто фігурує у різних психотерапевтичних методиках, де висока міра співпадання реального Я з ідеальним вважається важливим показником психічного здоров'я. Тому той, хто насправді досягає характеристик, які визначають для нього ідеальний образ Я, буде мати високу самооцінку.

По-друге, важливий чинник формування самооцінки пов'язаний з інтеріоризацією соціальних реакцій у конкретного індивіда. Це означає, що особа схильна оцінювати себе так, як оцінюють її інші люди.

По-третє, індивід оцінює успішність своїх дій крізь формат своєї ідентичності. Він переживає задоволення не від того, що просто щось робить добре, а від того, що вибрав певну справу й саме її виконує належним чином. Тому загальна картина має такий вигляд: люди докладають найбільше зусиль для того, щоб з найочевиднішим успіхом "вписатися" у структуру суспільства.

Той факт, що люди не завжди поводять себе відповідно до своїх переконань, добре відомий. Наприклад, підліток, вважаючи себе людиною сильною і суровою, не може виявляти ці риси характеру у взаєминах зі своїм шкільним учителем. Тому ще раз зауважимо, що особливість Я-концепції як комплексу установок полягає в тому, що об'єктом у цьому разі є сам носій установки.

Р. Бернс пропонує фактично інтегральну модель Я-концепції, яка, з одного боку, обґрунтовує її структурне наповнення, з іншого – впорядковує термінологію, що зустрічається на сторінках психологічних видань. Я-концепція має ієрархічну структуру. На її вершині знаходиться глобальна Я-концепція, котра містить всеможливі грані індивідуальної самосвідомості. Це - "потік свідомості", про який писав В. Джеме, або відчуття власної наступності і неповторності. Саме у ньому вчений виділив два елементи: Я-усвідомлювальне і Я-як-об'єкт. У реальній практиці життя останні настільки злиті, що утворюють єдине неподільне ціле[6, 79]. Так само образ Я і самооцінка підлягають лише умовному концептуальному розмежуванню, оскільки в психологічному вимірі вони природно взаємопов'язані і постійно налаштовують індивіда на певну поведінку. Звідси глобальна Я-концепція - це сукупність установок людини, котра спрямована на неї саму і спроможна мати різні ракурси і модальності, основними серед яких є: реальне Я – установки, котрі пов'язані з тим, як індивід сприймає свої актуальні здібності, ролі, соціальний статус, тобто з його уявленнями про те, який він насправді; дзеркальне (соціальне) Я - установки, пов'язані з уявленнями індивіда про те, як і яким його бачать інші, найближче оточення; ідеальне Я – установки, пов'язані з уявленнями індивіда про те, яким він хотів би бути.

Ідеальне Я утворюється із цілого спекіра уявлень, котрий відображає приховані прагнення та устремління індивіда. Ці уявлення почасти відірвані від реальності. Велике розходження між реальним та ідеальним Я нерідко спричинює депресію, яка викликана недосяжністю ідеалу. Домогтися людині відмовитися від нездійсненних устремлінь, нав'язаних ідеальним Я, є одним з найважливіших полегшень, яке може надати психотерапевт. 

Отже, Я-концепція визначає, по-перше, як буде діяти людина в конкретній ситуації, по-друге, як інтерпретуватиме дії і вчинки інших, по-третє, чого очікуватиме від близького й віддаленого майбутнього. В остатньому випадку мовиться про те, що обов'язково має відбутися. Саме цю функцію більшість дослідників уважає серцевинною. В дитинстві Я-концепція є найменш структурованою і найбільш пластичною, то у взаємостосунках між батьками і дітьми повинен складатися доброзичливий формат паритетної співактивності.

Вплив батьків на спілкування з дитиною, самосвідомість якої лише починає пробуджуватися, спонукає до того, що їхні установки є визначальним чинником у формуванні Я-концепції. Тоді найкращі орієнтири для самооцінки та утвердження образу Я, що закладені в дитинстві, підтримують її упродовж всього життя, навіть тоді, коли ніхто їй не зможе допомогти, вона сама виручить себе у будь-якій скрутній ситуації. Відтак спілкування з батьками - головне джерело суджень дитини про себе: якщо вони люблять свого нащадка, то тим самим створюють міцну основу для його позитивної самооцінки. Якщо ж навпаки - із боку батьків дитина бачить лише неприйняття, відчуження, то їй буде важко уникнути розчарувань у майбутньому, які пов'язані з негативною самооцінкою.

У ранній юності зміст самооцінки усе більше збагачується такими категоріями, як переконання, ціннісні установки, взаємини з людьми. Видно, що підліток намагається зрозуміти себе, досягти стійкого почуття ідентичності, що включає в себе базові цінності. За формою самооцінки підлітків стають уже більш послідовними і внутрішньо взаємозалежними[6, 83].

У самооцінці в цей час