Політична культура: фактори впливу

У політичній науці існує чимало моделей впливу соціокультурної сфери людської життєдіяльності на політичну культуру і чинники суспільної інтеграції. Р. Інглгарт побудував власну на формулі залежності економічного зростання, культури й демократії. Спроможність спільноти й індивіда до саморозвитку вирішальною мірою залежить від того, наскільки політичний і соціальний клімат у державі забезпечує відповідність між суспільними очікуваннями й реаліями буття.

Говорячи про фактори впливу на політичну культуру у Південній Україні на межі ХІХ і ХХ століть, чинник демократії відразу ж треба винести «за дужки». Самодержавна імперія продукувала підданську, за визначенням Г. Алмонда, політичну культуру, в якій було взагалі відсутнє розуміння людської індивідуальності як самоцінності. Навіть Гетьманщина, маючи певні ознаки автономії, являла собою по суті авторитарний режим. Ліквідувавши її, царизм у кращому випадку був здатний лише на деякі демонстраційні заходи, які мали створювати абсолютній владі імідж «освіченої». Щодо України він проводив жорстку асиміляційну політику, відводячи українцям лише сумнівну роль «гілки російського народу». Як було показано вище, українці втрачали навіть власне ім’я – не лише новонабутий в процесі національного руху політонім «Україна», але й традиційний термін «Русь» було практично виведено з ужитку стосовно українських територій. Присвоєння Південній Україні назви «Новоросія» означало, що місцева локальна ідентичність, попри глибоко закорінені запорозькі традиції, мала шанс стати консолідуючою силою лише в руслі «російськості».

Те, що назва «Україна» (якщо не брати до уваги певний недогляд влади щодо короткочасного збереження цього топоніма у назві Слобожанщини) не була присутня на жодній політичній карті, уже тоді багатьма європейськими політиками й інтелектуалами сприймалося як неприродне й ненормальне явище. У 1869 р. француз К. Делямар опублікував у вигляді брошури петицію-звернення до сенату Франції під назвою «П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією». Рутенський народ, за Делямаром, за своєю чисельністю співставний з народом Іспанії. Але поневолені Московією «руси» й «русини» були позбавлені завойовниками права на власне ім’я. «Чи знищено цей народ? Звичайно, ні. Він існує, він має свою історію, що відрізняється від історії Польщі, а ще більше від історії Московії; він має свої традиції й свою мову, що відмінна водночас від російської і від польської; йому притаманна, нарешті, яскраво виражена індивідуальність, яку він не перестає відстоювати». Порушивши в такий спосіб на міждержавному рівні проблему захисту історії й мови українського народу, Делямар висунув і конкретні пропозиції щодо реформи системи викладання історії у Франції .

У самій Україні політична платформа для обстоювання національних інтересів з’явилася із значним запізненням. Однак не можна не бачити й того, що від середини ХІХ ст., під впливом загальносвітових процесів національного пробудження, українська ідея переживала період своєрідного ренесансу. Зусиллями М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова вона еволюціонувала від концепту «другої руської народності» до обґрунтування права українців на власне національне життя – з українською освітою, пресою, книжковою справою тощо. Але навіть на початку ХХ ст. ідеологам українства ще не вдалося остаточно відстояти бодай право на власне ім’я. Вітчизняний географ зі світовим ім’ям С. Рудницький у 1926 р. писав, що «наслідком безподільного панування російської об’єдинительної теорії в географії, статистиці, історії Східної Європи цивілізований світ не знає, що є в Європі велика географічна одиниця, що зоветься Україна і що на ній живе самостійний, сорокамільйоновий народ, що зоветься Українці» .

З болем говорив вчений про те, що уживані в західноєвропейських мовах терміни Kleinrussen, Petits Russes, Little Russians «не означають окремого народу, а лиш одне плем’я російського народу». Австро-угорських українців, які у місцевій статистиці фігурували як «рутени», поза межами країни або теж відносили до «русских», або вважали окремим 4-мільйонним народцем Ruthenen. Молода українська наука, за Рудницьким, на той час зуміла обґрунтувати окремішне становище українського народу лише з історичного погляду. На мовному, антропологічному, етнологічному, етнографічному полі, попри наявність окремих цікавих праць, ще не було досягнуто «систематичного представлення українського народу як самостійної цілісності».

Досліджуючи у порівняльно-історичному аспекті вибудовані в процесі формування польської, російської та української націй образи «ідеальних Батьківщин», російський українознавець О. Міллер звертав увагу на те, що внаслідок їх взаємонакладання територія України у ХІХ ст. перетворилася на об’єкт справжньої термінологічної війни. Поляки продовжували називати втрачені землі східними кресами, у Росії ця територія іменувалася Західним краєм, при чому розрізнялися Південно-Західний край (Подільська, Волинська і Київська губернії) і власне Західний. Землі на лівому березі Дніпра називали Малоросією, а Причорномор’я Новоросією. У цілому територія сучасної України часто називалася Південною Росією. Особлива назва існувала для Східної Галичини – Червона Русь .

Свою відповідь на питання про те, чому «створена дніпровськими козаками українська політична формація» виявилася нетривкою, запропонував А. Каппелер. Серед факторів, які стали на заваді збереженню вибореної в середині XVII ст. суверенної держави, він розрізняє зовнішньополітичні (боротьбу могутніх держав за панування у Східній Європі) і внутрішні (політичну та соціальну лабільність Гетьманщини й «колабораціонізм» козацької старшини)  . До цих чинників можна було б додати особливості українського етногенезу: розмаїття регіональних та зональних варіантів

української культури, що склалося історично, створювало ефект багатоскладовості і багатоваріантності, а відроджена на новій основі соціальна стратифікація, посилена етнічною мозаїчністю, привносила у суспільне життя атмосферу конфронтаційності.

Пошуки нечисленних українських інтелектуалів ХІХ ст., хоч і йшли