Політична культура: фактори впливу

Складний клубок конфліктів, які відбувалися на терені України впродовж 1917-1920 років, нелегко розплутати навіть зараз, через майже 100 років. Тут одночасно відбувалося кілька різних за своїм характером революційних процесів. Соціальну революцію репрезентувала боротьба селян за землю, робітників – за контроль над виробництвом і поліпшення умов праці, усієї демократії – за припинення ненависної війни. Гострий політичний конфлікт, що почався з боротьби за владу між органами Тимчасового уряду і радами робітничих і солдатських депутатів, продовжувався у формі кровопролитної громадянської війни між білими і червоними, ускладненої іноземними втручаннями. На цьому фоні розгорталася українська революція, стрижнем якої було обстоювання національних пріоритетів і прагнення утвердити українство як суб’єкт політичного процесу. До цього слід додати, що і в самому національному русі теж виявилися гострі суперечності між лівими і правими силами, які особливо давалися взнаки наприкінці 1918 і у 1919 році.

На думку І. Кураса та В. Солдатенка, термін «регіоналізм» цілком придатний для характеристики ідейно-політичних орієнтацій населення окремих регіонів України, які у конкретних умовах 19171920 рр. створили феномен примату, першочерговості регіональних інтересів над загальнонаціональними. Відповідні дії не лише часто розходилися із загальнонаціональним вектором розвитку, але й виливались у досить гостру, навіть конфліктну суперечність з ним. Наслідком стала заплутана логіка внутрішнього конфлікту між соборництвом і регіоналізмом. Тугий клубок взаємовиключних інтересів зумовив надзвичайну складність протікання національно.... 72

суспільних процесів і створив загрозу сепаратистських рецидивів.

Південній Україні історією судилося стати одним із важливих ареалів Української революції. Саме за часів Центральної Ради почалася інтенсивна інтеграція Півдня в єдиному національно-територіальному комплексі України. Цій меті, зокрема, була підпорядкована розпочата нею адміністративно-територіальна реформа, в якій вперше враховувалися історичні, господарські і соціально-політичні особливості регіонів. Упродовж нетривалого періоду гетьманату Скоропадського історичним фактом стала політична переорієнтація південноукраїнського регіону на столицю України – Київ. «З офіційних документів і масової свідомості починає зникати стара назва південноукраїнського регіону «Новоросія», що закріпилася за краєм ще з часів Катерини ІІ. Місцеве населення незалежно від політичних поглядів і національно-культурних орієнтацій усе більше усвідомлювало, що територія трьох губерній – Херсонської, Катеринославської та Таврійської – є невід’ємною частиною України». Українська національна ідея вийшла за межі вузького кола національної інтелігенції у значно ширшу верству «хліборобів» – заможного селянства й поміщиків. Спроба впровадити на цьому ґрунті громадянсько-територіальну (а не етнічно орієнтовану) модель нації означала формування умов для узгодження громадянсько-територіальних і національно-культурних ідентичностей.    

Водночас намітилася й інша, антиукраїнська за змістом, тенденція. Під час Першої світової війни у південний регіон із західного перебазувалися багато підприємств і установ, тут з’явилися тисячі біженців. Культурний простір регіону швидко трансформувався у політичний, чому значною мірою сприяла полеміка між Тимчасовим урядом і Центральною Радою щодо статусу і територіальних меж України. У цей час концепт «Южной России» відігравав роль противаги автономістським устремлінням українців – створений у Києві «Союз югороссов» протиставляв принципу національного самовизначення України гасло місцевого територіального самоуправління в рамках «Південної Русі». Хоч на той час ця ідея і не набула великого розголосу, вона може розглядатися як попередниця виразного дис- танціювання південних і східних губерній від київського центру в особі Центральної Ради. Тісні економічні зв’язки з центральними губерніями Росії продиктували й алгоритм відмежування – більшовики Сходу і Півдня взагалі відмовилися від принципу національного самовизначення на користь територіально-економічного принципу. Компромісний варіант (донецько-криворізька автономія у складі «південноросійської Української республіки як частини Всеросійської Федерації Радянських Республік»), запропонований М. Скрипником, для радикальних комуністів був настільки ж неприйнятним, як і для українських та російських націоналістів.

Настрої у зросійщених містах досить точно охарактеризував Д. Дорошенко: «Це все були елементи, які зжилися з російською культурою, виховалися в ній, дорожили нею, були перейняті загальноросійським патріотизмом, поділяли загальноросійські ідейні стремління. Всі вони зовсім не хотіли визнавати себе на Україні за якусь «національну меншість», а в обмеженні російських культурних впливів і зрості українства бачили упадок культури взагалі. Та виокремити всіх цих людей в якусь осібну національність було тяжко ще й тому, що сьогоднішній «руський» чи «малорос» міг завтра національно усвідомитись і стати вже українцем. Навпаки, сьогоднішній соціаліст-українець, ставши більшовиком, дивився на «український націоналізм» як на щось реакційне, вороже інтересам «трудових мас» і вступав з українським рухом у боротьбу» .

На різноманітних проявах регіоналізму, ваганнях «між нацією й імперією», джерела яких сягають у Південній Україні часів громадянської війни, фокусує увагу А. Мальгін. Події 1917-1920 рр., доводить він, не тільки вивели назовні класові й національні суперечності в тодішньому українському суспільстві, але й розкололи 

Україну на фактично ворожі території, які нерідко ставали базами протилежних за своєю спрямованістю суспільно-політичних рухів. У виразних проявах сепаратизму він бачить «віддзеркалення складних процесів освоєння цих земель у попередні часи». Спрощеному уявленню про те, що більшовизм був принесений в Україну на багнетах із півночі, автор протиставляє аналіз появи «двох Україн», які, у свою чергу, розпадалися на міріади дрібних «Україн», які не знаходили взаєморозуміння у відносинах між собою. Одеса, приміром, не тільки не виявляла прихильності до спроб «українізації», але й стала на якийсь час столицею антибільшовицької Росії. Це виявилося, зокрема, в досягнутій угоді між Директорією, Союзом відродження Росії і французьким командуванням