Політична культура: фактори впливу

Ідея антиукраїнського сепаратизму (термін Ф. та Г. Турченків) на півдні України виявилася, принаймні на елітному рівні, настільки міцно закоріненою, що місцеві республіки виникали і на радянській платформі. З 17 січня по 14 березня 1918 р. проіснувала Одеська республіка, про яку йшлося вище. Т. зв. Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, що функціонувала у цей час, теж мала власний раднарком. Радянська Республіка Тавриди була проголошена 19 березня і проіснувала до 30 квітня 1918 р.

Те, що до складу Республіки Тавриди було включено три північні (позакримські) повіти, не влаштовувало Москву, яка побоювалася конфлікту з Німеччиною і звинувачень у порушенні Брестського миру. 22 березня ЦВК рад Таврійської губернії обмежив територію Радянської соціалістичної республіки Тавриди п’ятьма повітами. 4 квітня новостворена республіка була визнана Раднаркомом РСФРР. Втім, вже 19 квітня німці, порушивши умови Брестського миру, почали окупацію Криму. На цей час ефемерна влада Республіки Тавриди втрачала рештки свого впливу. Члени уряду намагалися врятуватися втечею, але 24 квітня потрапили до рук повсталих кримських татар і були розстріляні .

У ході боротьби більшовиків за Крим була зроблена ще одна спроба оформлення сурогату радянської державності – у вигляді Кримської соціалістичної радянської республіки (квітень-червень 1919 р.). Ця друга спроба значною мірою була запобіжним заходом проти можливих претензій України на територію Криму. Формально Кримська республіка проголошувалася як самостійна. Втім, прийняте політбюро ЦК РКП (б) 28 травня рішення розставляло всі крапки над «і», чітко наголошуючи, що кримський уряд «діє на правах губвиконкому, підпорядковуючись ВЦВК і відповідним наркоматам за належністю, а обласний партійний комітет прирівнюється до губкому» . Отже, мають рацію П. Гарчев та В. Овод, коли оцінюють Кримську радянську республіку 1919 р. як створене «зверху», фіктивне, буферне утворення .

Трагічною виявилася доля Бессарабії, де новоутворений крайовий орган – «Сфатул Церій» – проголосив у грудні 1917 р. Молдавську Народну Республіку у складі Російської Федеративної Демократичної Республіки. Центральна Рада погодилася співпрацювати зі «Сфатул Церій» і навіть вітала утворення МНР. Видимість співпраці задля «боротьби з більшовицькою анархією» тривала доти, доки керівництво новоутвореного молдавського парламенту не прийняло рішення про запрошення румунських військ для забезпечення «належного порядку» в Бессарабії. Як вважають автори праці про кордони України В. Боєчко, О. Ганжа та Б. Захарчук, «фактично з утворенням МНР було розіграно політичний фарс, щоб замаскувати плани приєднання Бессарабії до «Великого королівства». Румунія, яка давно претендувала на землі Бессарабії і вважала молдаван румунами, негайно скористалася «запрошенням». За два з половиною місяці (з кінця грудня 1917 по лютий 1918 р.) Бессарабія була зайнята румунськими військами . 9 квітня 1918 р. було оголошено про об’єднання Бессарабії з «матір’ю-Румунією». І хоч українські уряди постійно наголошували на незаконності акту «умовної злуки», такий стан тривав до 1940 року.

Більшовики при владі виявилися кращими психологами, ніж їхні попередники – вони вдало експлуатували «революційний синдром», поєднавши його з притаманним російській політичній думці месіаністським началом. Зруйнувавши й ті слабкі паростки громадянського суспільства, які давали про себе знати в імперських умовах (громади, асоціації виробників, церкву, просвітницькі структури тощо), вони замінили їх подобою громадянської релігії зі ставкою на «мобілізаційне підданство» і експлуатацію ідей державного патерналізму й зрівнялівки. «Більшовики, – зауважує російський соціолог Ю. Прозорова, – перебували під сильним впливом традиційного комплексу держави, церкви й суспільства, який вони ідеологічно відкидали, але який дістав відображення у марксистсько-ленінській доктрині, централізованому бюрократичному правлінні й суворому соціальному контролі. Дореволюційні структури патримоніального правління, цезарепапістської держави й церкви втілилися у новій комуністичній версії поєднання «релігії», держави й суспільства при встановленні ідеологічної одноманітності у сфері культури, обмеженні диференціації структур свідомості й відсутності публічної сфери». Звідси такі риси радянського проекту модерності, як поєднання «надінтеграції» й «ультрадиференціації», «культ плану» як засіб соціальної мобілізації, ідеологічна модель, що не допускала жодного ідейного плюралізму, вибірковий і репресивний характер правозастосування тощо.

Найхарактернішу особливість авторитарного, а потім і відверто тоталітарного режиму, що утвердився в СРСР, становило нівелювання усяких громадських начал, уніфікація партією-державою усіх сфер життєдіяльності людини. Головним знаряддям підтримання стабільності системи був страх. У штучно створеній атмосфері «воєнного табору» як злочин каралося навіть найменше відхилення від «генеральної лінії» у думках, не кажучи вже про особисті щоденники.

У більшості досліджень на теми сталінізму широкомасштабний терор розглядається як соціальна патологія, дивний феномен, який не піддається раціональним тлумаченням. Якщо ж пояснення все ж відшукуються, вони вибудовуються або у площині органічно притаманній напівлегітимній владі ставці на насильство й «надзвичайщину» (функціональний підхід),