Політична культура: фактори впливу

Якоюсь мірою усі ці впливи позначились і на специфічності місцевого історіописання. Новоросія, констатує О. Журба, із запізненням, лише в 1830-х рр. виступила в ролі «виробника» історичної продукції. Однак це запізнення «компенсувалося» значним ступенем інтелектуалізації історичної справи і виправдалося високим рівнем наукової продукції місцевих істориків, яка відразу ставала надбанням не лише регіональної субкультури, а й активно включалася в загальноросійський і європейський духовний простір. Новоросійські історики «проминули» не лише бароковий, але й просвітницький і, певною мірою, романтичний науковий дискурс, відразу засвоюючи позитивістські підходи до завдань історичної праці».  

 

Численні ілюстрації до цієї характеристики читач знайде у вже згадуваній праці Т. Попової, присвяченій розвитку історіографічної традиції в Новоросійському університеті. Регіональна історіографія, констатує авторка, складалася й розвивалася під впливом широкого спектру факторів когнітивного й соціокультурного характеру, у зіткненні «доцентрових» і «відцентрових» сил. Як і інші регіони Російської імперії, Південна Україна не тільки являла собою специфічний історико-географічний конгломерат із своєю власною «історичною долею», але й виступала об’єктом конкретно-орієнтованої урядової політики. Офіційна історіографічна традиція передбачала розгляд місцевої історії як проблемно-регіонального напряму загальноросійської історії історичної науки, причому одним з предметних завдань новоствореного університету вважалася організація масштабних краєзнавчих досліджень. Однак надзвичайно високий інтелектуальний рівень університетської професури сприяв розширенню дослідницького діапазону, формуванню численних наукових шкіл, виходу у сферу теорії. Університетська наука «задавала тон соціально-економічному і культурному розвитку регіонального простору, професорська корпорація створювала стиль життя» .

Надзвичайно складною виявилася проблема доступності бодай початкової освіти для «робітничих низів» – вчорашніх селян. Далеко не всі підприємці, особливо в гірничозаводській галузі, опікувалися облаштуванням у робітничих селищах шкіл та інших освітніх закладів. Саме життя поставило на порядок денний формування різних регіональних моделей просвітництва. Цей різновид громадської активності набував на півдні України найрізноманітніших форм, але досліджений він порівняно слабо. В Катеринославі діяло з 1872 р. Товариство опіки над жіночою освітою, яке утримувало безоплатну жіночу школу. Тоді ж виникло Товариство поширення грамоти й ремесла у Єлисаветграді; тут його діяльність сфокусувалася навколо функціонування «ремісничо-грамотного» училища й народної безплатної бібліотеки. Активніше діяла комісія народних читань при Одеському слов’янському доброчинному товаристві, утворена 1882 р. Збудований у місті на кошти, виділені міською думою, Народний дім мав зали для народних читань і народного театру, книжковий склад. На організованих комісією народних читаннях використовувалася навіть технічна новинка – «чарівний ліхтар» (діапроектор)  .  

 

Якщо ж говорити про мотиваційні настанови південноукраїнського селянства пореформеного часу, то притаманний йому соціальний інфантилізм і консервативність патріархальних світоглядних цінностей доволі часто ставали на заваді засвоєнню нових агротехнічних новацій і способів самоорганізації. Навіть ті селяни, які десятиліттями жили поруч із більш підприємливими й хазяйновитими сусідами-колоністами, часто були не готові запозичувати кращі зразки агрокультури. «Пересічний український селянин спрощено сприймав, викривлено розумів, розцінював право, законність, порядки, спільність станових інтересів, був неспроможний протиставити клановості та бюрократизму влади, в тому числі місцевої, що-небудь конструктивне... Внаслідок консерватизму світоглядних цінностей селянство не спромоглося повною мірою оцінити і належним чином використати можливості ринку, надані (хоч і з суттєвими обмеженнями) економічні та громадянські права. Селяни виявлялися морально й психологічно неготовими до політичної діяльності навіть на рівні села та волості» .

По-іншому сприймали зміни політичної реальності представники інтелігенції, що поволі звільнялися від настроїв соціального інфантилізму і поповнювали ряди протестних рухів. Український Південь не залишився осторонь ідей українського народолюбства, які тут внаслідок високої питомої ваги росіян химерно сполучалися з постулатами російського народництва. Доставкою герценового «Колокола» через одеський порт опікувалося революційне агентство, виникле наприкінці 1862 р. Тимчасовий одеський генерал-губернатор Е. Тотлебен, аналізуючи наприкінці 1879 р. відносини між «соціал-революційною та українофільською партією», зазначав, що «українофільська партія має значний вплив на соціальний рух у Росії», з «українофілів» виходять відмінні «народники». Уже в 1870-х рр., констатувала у своїх спогадах С. Єгунова-Щербина, в одеській українській громаді визначилися «ліві» і «праві». У «правих» помічалася значна національна нетолерантність, тоді як «ліві» були далеко більш інтернаціональні у своїх симпатіях та антипатіях.

Наскільки своєрідними були метаморфози еволюції народницького світогляду у його південноукраїнському варіанті, С. Світленко показав, зокрема, на прикладі народників з Катеринославської губернії братів Жебуньових. П’ятеро синів великого землевласника, що володів 5000 десятин землі у маєтках Олександрівського та Павлоградського повітів, і його племінники спочатку захопилися ідеалами етичного й соціального народництва, що згодом набрали соціально-революційних форм. Надалі кожен з братів шукав власний шлях «ходіння в народ», еволюціонуючи хто у напрямі поміркованого культурництва, а хто у напрямі російського соціального народництва чи українського національного руху. Пройшовши через арешти і тривалі тюремні «відсидки», вони, однак, не зуміли порозумітися з тими, на кого була розрахована їхня пропагандистська діяльність. Показовим