Політична культура: фактори впливу

Як визнає російський історик Є. Рашковський, російський фун- даменталізм, який зріс на ґрунті одіозної уваровської тріади «самодержавство – православ’я – народність», закорінений у невизначеності культурно-історичних шляхів Росії, заплутаності її геополітичних і духовних відносин як із Заходом, так і зі Сходом. У ході свого розвитку вона була резервуаром, де тисячоліттями проходили, осідали, взаємодіяли, конфліктували, змішувалися і знову формувалися численні етно-культурно-релігійні потоки. Будучи регіоном запізнілої модернізції, Росія не уникла глибокої внутрішньої культурно-історичної кризи, пов’язаної з розпадом традиційних структур соціальної організації та мислення. За таких умов авторитарні соціальні сподівання легко поєднуються із догмами національної виключності – попри те, що сама країна – поліетнічна й полі конфесійна    .

У намаганні остаточно стерти навіть згадку про Україну як державний організм російський уряд спирався на підтримку бізнесових кіл. У 1876 р. новопостала організація гірничопромисловців дістала промовисту назву «З’їзд гірничопромисловців Півдня Росії». Оскільки її центр перебував у Харкові, терміни «Южная Русь», «Южная Россия» тяжіли до охоплення ними як мінімум усієї території українського розселення. Чітко межі її впливу не окреслювалися, але негласно було ототожнено підконтрольну «з’їзду гірничопромисловців» територію з межами Харківського учбового округу. До складу останнього входили, нагадаємо, Слобідсько-Українська, Орловська, Воронезька, Курська, Чернігівська, Полтавська, Миколаївська, Таврійська, Катеринославська губернії, а також області Війська Донського й Чорноморського козацтва. Коли у 1822 р. було створене генерал-губернаторство Новоросійське й Бессарабське, через певний час до нього відійшли Херсонська, Таврійська й Катеринославська губернії. Однак поняттям «Южная Русь» регіон «Новоросії» охоплювався й надалі. Тому, безумовно, має рацію В. Кравченко, коли пише про дистанціювання від Києва як основу «проросійської орієнтації місцевої локальної ідентичності». її географічні межі промовисто визначалися охопленням поняттям «Южная Россия», а також «южнорусский народ», «южнорусский язык», Києва, Харкова, Севастополя, Ростова, Маріуполя, Таганрога.

Брендом «Південь Росії» скористалися у своїй корпоративній діяльності і ті представники промислової буржуазії південних губерній, які згуртувалися навколо створеної в 1911 р. в Одесі Ради з’їздів представників промисловості і торгівлі регіону. Ініціатива її утворення виходила від Одеського товариства фабрикантів і заводчиків, Одеського біржового комітету та місцевого відділення технічного товариства. І Південноросійський торговельно-промисловий з’їзд, що розпочав свою роботу в жовтні 1910 р., за твердженням сучасників, «уперше висунув економіку Півдня як самодостатнє ціле, заговорив про окремі економічні інтереси великого регіону». З вересня 1911 р. засідання Ради з’їздів відбувалися регулярно, а з грудня двічі на місяць почав виходити їхній друкований орган – «Торгово-промышленный Юг».

Рада поширювала свою діяльність на Херсонську, Таврійську, Подільську губернії, території Області Війська Донського, Кубанської області, причорноморських кавказьких губерній та Бессарабію. Відцентрові настрої у ній вимальовувалися доволі рельєфно; наголошувалося, зокрема, що частіше, ніж інші райони, стикаючись у торговельних зносинах з Європою, південний регіон «більше, ніж будь-який інший у нашій великій і багатій країні, відчуває свою відсталість та невлаштованість нашого економічного життя». Найбільше підприємців регіону турбували проблеми поганого облаштування чорноморських та азовських портів, недостатнього припливу капіталів, гострої нестачі вугілля. Неодноразово порушувалися питання про створення в Одесі «вільної гавані». Промисловці неоднозначно натякали урядові, що поділ на «своїх» і «чужих», на «центр» і «окраїни» здатний пробуджувати «самостійні, навіть сепаратистські тенденції». З цього приводу фахівці, починаючи з І. Янжула та І. Лисяка-Рудницького, констатували «факт промислової конкуренції серединної Росії з її окраїнами», «відчуття суперечності господарських інтересів між українським півднем та московською північчю». На думку сучасних дослідників, «певний регіональний, місцевий патріотизм (або сепаратизм)... міг у майбутньому відчутно позначитися на суспільно-політичному житті краю». А проте, хоч інтереси й наміри підприємців регіону далеко не завжди збігалися з політикою центральної влади, «це все ж не ставало підставою для проявів з їх боку якихось автономістських прагнень на національному підґрунті». «Ми менше за все бажали б, щоб нам дорікали у крайовому шовінізмі», заявляв один з керівників організації Я. Балабан .

За Г. Турченко, російська влада прагнула до того, щоб Південна Україна сприймалася як частина Російської держави не лише в історичному розумінні («Юг – исконно русские земли»), чи суто правовому (як визнана у міжнародно-правових актах частина імперії), а навіть як частина етнічної Росії. «Для імперії було принципово важливим вважати жителів Півдня росіянами. У нагоді стала теорія «триєдиного» російського народу, який нібито включав до свого складу великоросів, малоросів і білорусів. Ця універсальна формула відкривала широкі можливості для фальсифікації історії Південної України. Правда, російські історики визнавали, що українці і росіяни в ході історичного розвитку все-таки набули деяких відмінних рис, «зденаціоналізувалися» під впливом Литви і Польщі. Але з цього факту робився висновок про необхідність ліквідації цих відмінностей, а не про визнання українців