Політична культура: фактори впливу

Свої шляхи виходу з ситуації, що створилася, шукала і ліворадикальна інтелігенція, значна частина якої опинилася під впливом модного наприкінці ХІХ ст. марксизму. Свою опору вона бачила в робітничому класі. Симптоматично, що перша в країні революційна робітнича організація була створена саме в Одесі 1875 р. – це був Південноросійський союз робітників на чолі з Є. Заславським. Надалі марксистські гуртки виникали спонтанно, тяжіючи до перетворення у політичні партії, але ті, що діяли у південній Україні, були неукраїнськими. Паралельно, як і слід було чекати, активізувалися ультраправі угруповання різних мастей, активно підтримувані владою. Неважко було передбачити, що революція, яка почалася на початку 1905 р. після розстрілу мирної робітничої демонстрації у Петербурзі, матиме потужне відлуння у південноукраїнських містах.

Уже на початку 1905 р. в Одесі відбулися масові антиурядові виступи. Водночас активізувалися й чорносотенці. У квітні-червні місто охопили масові страйки. Напруга ще підсилилася, коли 27 червня – 1 липня (14-18 червня) 1905 р. в одеській гавані стояв повсталий броненосець «Потьомкін», команда якого дістала підтримку місцевих революціонерів. Страйк переріс у безчинства (підпал портових споруд, пограбування складів, суден, магазинів), які були придушені урядовими військами. Після оголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. в Одесі протягом п’яти днів при потуранні влади тривав єврейський погром, у ході якого було вбито більше 300 осіб, зруйновано 1400 будинків, постраждало більше 40 тис. осіб. Одразу після погрому значна частина одеських євреїв емігрувала. 19 (6) листопада 1905 р. в місті було створено раду робітничих депутатів, яка керувала політичним страйком на підтримку повсталих робітників Москви. Під час революції в Одесі з’явилися профспілки, у т. ч. перша в Російській імперії профспілка моряків – «Реєстрація суднових команд» (створена в серпні 1905 р.).

Реакцією царизму на події першої російської революції 19051907 рр. (в Україні епіцентром подій стало Горлівське збройне повстання) було чергове повернення до практики тимчасових генерал-губернаторств. Майже нічим не обмежені повноваження генерал-губернаторів створювали можливість швидкого реагування на будь-які прояви революційного руху і негайної розправи з «бунтівниками». Впродовж 1905-1908 рр. генерал-губернаторства були відновлені або запроваджені в Одесі, Миколаєві, Харкові, Кременчуку, Сумах, Феодосії. На території Південного гірничозаводського району Донбасу у 1906-1907 рр. існувало генерал- губернаторство із центром у Юзівці. В. Шандра, однак, вважає, що, виходячи з інтересів влади, Донбасу варто було приділити більше уваги: «через південно-східний край імперія ніби «переступила», а відтак він ставав «сірою зоною, упорядкування якої лишалося «на потім» . Значний дисбаланс в управлінні краєм вносило створення на додаток до наявного адміністративно-територіального устрою відомчо-територіального поділу у вигляді гірничих, учбових, поштово-телеграфних, військових, митних, жандармських та інших округів.

Посилення централізації в управлінні супроводилося реформуванням системи політичного розшуку. Оскільки губернські жандармські управління уже не справлялися із завданнями попередження революційних виступів, згідно з указом від 12 серпня 1902 р. створювалася мережа нових підрозділів політичної поліції – т. зв. охоронних відділень. Ставка при цьому була зроблена на витончену провокацію, таємне стеження тощо. В Україні діяло 10 охоронних відділень – понад чверть від їх загальної кількості в імперії .

Гіперцентралізм, який відтворювався на всіх етапах розвитку Російської держави, не рятував від безладдя на управлінському рівні. Хаос створювався передусім зосередженням у руках губернаторів і розпорядчих, і наглядових функцій. Російські правники неодноразово фіксували «нездорове сполучення непоєднуваного», вбачаючи парадокс у тому, що губернатор мав здійснювати функції нагляду за тими установами і посадовими особами, щодо яких він мав право адміністративної юстиції   . Чим більше російський уряд намагався сконцентрувати у своїх руках всі важелі управління, тим швидше ішов процес розбалансування владних функцій, провокуючи регіональні і місцеві органи управління на позазаконні розпорядження, приписки тощо.

Чинником негативного впливу на стан політичної культури виявилася й розпочата 1906 р. аграрна реформа, яка увійшла в історію під назвою столипінської. Самодержавство стало на шлях руйнування общини як форми надільного селянського землекористування, зробивши ставку на «сильного господаря». Заохочення хутірської та відрубної системи із закріпленням селянських наділів у приватну власність супроводилося активною переселенською політикою. У Південній Україні реформа мала свої особливості: казенних земель тут було мало, селянський банк не міг ефективно працювати за умов засилля поміщицького землеволодіння. Утім, можливістю виходу на відруби на Катеринославщині скористалися 93, 8% господарств. Це створило певний простір для агропромислових новацій, позначилося на зростанні врожайності. Але велика кількість незайнятих земель закріплювала екстенсивний характер виробництва.

Складовою частиною стратегії столипінського «заспокоєння» країни після бурхливих подій революції стала пропаганда войовничого націоналізму, спрямована своїм вістрям проти будь-яких протестних настроїв. Наочне уявлення про те, що в дійсності являла собою майже нічим не обмежена влада градоначальника, може дати обстановка в Одесі в період управління нею генералом І. Толмачовим (з січня 1908 по жовтень 1911 р.) За його сприяння фактично вся влада в місті належала чорносотенцям. Навіть за умов беззаконня, притаманного царській Росії загалом, «толмачовщина» сприймалася як унікальне поєднання всевладдя «Союза русского народа» з соціальним цинізмом, провокаціями, «зубатовщиною» на виробництві. Жорсткий охоронно-консервативний курс місцевої влади орієнтувався