Політична культура: фактори впливу

Відділ «Союза русского народа» видавав в Одесі власну газету «За царя и родину». Після того, як у лютому 1908 р. голова одеського відділення СРН О. Коновніцин був удостоєний аудієнції Миколи ІІ і дістав з його рук у подарунок царський портрет, П. Столипін різко змінив своє ставлення до чорносотенців Одеси. Якщо ще у квітні він характеризував їх діяльність як «шкідливу», то у 1909 р. в листі до градоначальника І. Толмачова він констатував заслуги чорносотенців у придушенні революційного руху і просив його «зберегти

доброзичливе ставлення до цієї організації, подальше існування якої. 66 аж ніяк не можна вважати зайвим».

Особливість Російської імперії як жорстко вибудуваної владної ієрархії полягала у тому, що всі реформаторські зусилля правителів у кінцевому рахунку зводилися до побудови «суспільства як державного заходу» (формула Д. Гайєра). У Європі вже в часи середньовіччя складалися механізми протистояння станового регіоналізму державному централізмові. В Росії стани лишалися аморфними, а провінціалізм незмінно асоціювався із невиразністю й вторинністю. «Інститут петербурзької автократії, після короткого, але вкрай напруженого реформаторського сеансу доби Александра ІІ, виявив себе абсолютно нездатним до якогось бодай частинного самонавчання-самовдосконалення і застиг у драматичній за своїм історичним характером тотальній незворушності, яка за тих умов могла означати лише стрімке наближення тотальної катастрофи цього інституту».

На стані причорноморського регіону виразно позначалось те, що Південна Україна більшою мірою, ніж будь-яка інша частина України, залежала від дії міжнародних факторів. Війни 1911-1913 рр. – спочатку італо-турецька, а потім дві балканських – завдали відчутного удару економіці. Закриття Дарданелл в квітні-травні 1912 р. відрізало цілий ряд підприємств від джерел сировини, негативно позначилося на стані торгівлі. Майже наполовину, попри добрий врожай 1912 р., скоротився хлібний експорт.

Варто, однак, визнати, що вирішальним фактором впливу на політичну культуру населення Південної України були не стільки     реформаторські чи контрреформаторські зусилля, які йшли згори, скільки своєрідні умови життя на пограниччі, ускладнені бурхливим натиском індустріалізму на звичні умови життя. Складне переплетення процесів прискореної урбанізації Донбасу та його культурної маргіналізації – явище, яке, по суті, не має аналогів у світовій історії і заслуговує на поглиблені дослідження саме в ключі сумісності/несумісності асиміляційної політики центру зі зведенням регіональними елітами соціальних і культурних бар’єрів.

Один з найбільш вдумливих аналітиків специфічності Донбасу, професор історії Університету Індіана (США) Гіроакі Куромія точно підмітив, що особлива регіональна ідентичність, що формувалася у цьому порубіжному регіоні, «не може бути легко підпорядкована національним ідентичностям – українській чи російській». Ситуація з Донбасом, доводив він, «демонструє концептуальну небезпеку надмірного зосередження на нації та/або класі за рахунок усіх інших ідентичностей». Відмінності між українцями та росіянами в Донбасі часто були розпливчастими, нечіткими. Подібності в їхніх звичаях та мовна близькість зробили їхні самоідентичності амбівалентними. Корені привабливої сили Донбасу Куромія відшукує у «негативній свободі» окраїнних земель, у «незалежному мисленні вільного степу». «Упродовж усієї своєї історії Донбас, вважав він, був утіленням свободи, і саме ця свобода визначила вкрай брутальну й жорстоку політичну історію Донбасу» . На переконання Куромії, Донбас і в радянські часи залишався економічною та політичною проблемою для Москви. Його мешканці поводилися як люди межової території – так, ніби це надукраїнська, антиметропольна козацька земля. «Як говорив Троцький, Донбас був землею, якої усі повинні були боятися» .

Процес формування у Південній Україні «надійної інфраструктури українського націотворення» на матеріалах початку ХХ ст. простежила Г. Турченко. Міф про козацьке минуле, доводить вона, істотно впливав на формування національної свідомості – адже частина місцевого населення, особливо в межах колишніх Запорозьких вольностей і Азовського козачого війська, були прямими нащадками запорожців, а переселенці, спостерігаючи за ними, швидко проймалися духом вільнолюбства. І хоч на політичній арені

Півдня український національний рух мав сильніших конкурентів, ніж його представники в інших регіонах України (тут були сильні відділення загальноросійських політичних партій, а напередодні Першої світової війни гучно заявили про себе кримськотатарський, єврейський, польський, вірменський, грецький та інші національні рухи), в регіоні діяли осередки українських національних партій, «Просвіти», розвивався український театр. Щоправда, місцева регіональна ідентичність «перебувала у досить складних відносинах до

..... 70

національної свідомості».

Ситуацію різко змінили революційні катаклізми початку ХХ століття. Тенденція до політизації концепту «Южная Россия» вперше виявилася у контексті революції 1905-1907 рр. – саме тоді в Одесі виникла ідея створення Південноросійської чи Чорноморської республіки – з включенням до її складу також Криму, Волині й Поділля.

Регіональна ідентичність, що у цей час формувалася, виявилася неоднозначною у ставленні як до російської, так і до української національної свідомості. На позиції регіонального (місцевого, територіального) патріотизму переходили представники різних верств населення, включно з частиною чиновників, що вимагали для себе ширших повноважень. Заклики до децентралізації, зміни політичного ладу імперії та встановлення особливого статусу Півдня тут звучали гучніше, ніж в інших регіонах. Корінним інтересам українського національного руху вони не суперечили. Тому територіальну ідентичність регіону дехто з фахівців (Д. Чорний) вважають «перехідною сходинкою» до формування нової національної