Політична культура: фактори впливу

Тенденції до регіоналізації та автономізації політичного життя у регіоні Південної України у 1917 р. на прикладі Одеси простежила німецька дослідниця Т. Пентер  . Зокрема, вона показала, чому від категоричного несприйняття ідеї «Одеса у складі УНР» регіональна еліта хитнулася убік «твердої влади» Центральної Ради. Люди втомилися від невизначеності й нестабільності, і ідея «вільного міста» за цих умов уявлялася прийнятним компромісом, особливо в контексті можливості вирішення статусу міста й округи Всеукраїнськими установчими зборами. При цьому паралельно розроблялися дві програми – максималістська й мінімалістська. Перша передбачала для Одеси статус адміністративної одиниці, яка могла увійти до федеративної Російської республіки на умовах рівноправності. Друга акцентувала увагу на автономному статусі міста у складі УНР.

Для німецької дослідниці не є секретом той факт, що у концепту «Одеса – вільне місто» було багато незгодних. Але вона виразно бачить витоки гіпертрофованого патріотизму/егоїзму одеситів як чинника їхньої ментальної еволюції. У претензіях Києва на роль новопосталої столиці УНР вони побачили загрозу применшення економічної й політичної ваги Одеси (аж до побоювання, що «з першого місця її пересунуть на друге»). Оскільки підготовлений авторитетною комісією міської Думи проект «Положення про Одесу – вільне місто» містив ряд контроверсійних тверджень (зокрема, щодо статусу російської мови та єврейського соціаліста на чолі Просвіти), Центральна Рада мала підстави для його принципового несприйняття.

Ревком, утворений в Одесі після одержання звістки про жовтневий переворот у Петрограді, висловився проти намагання

Центральної Ради утвердити свій суверенітет над півднем України і заявив про намір створити «окремий штаб для Херсонської губернії та Півдня і, таким чином, привести до створення федеративної республіки за зразком Північно-Американських Сполучених Штатів». Ідея перетворення Одеси у «вільне місто» виникла знову, але думки розділилися в питанні про те, чи має бути вона вільним містом УНР чи Російської Республіки. Питання вирішилося силою зброї: більшовики після збройного повстання і триденних боїв із силами Центральної Ради 17 січня 1918 р. встановили в місті свою владу і сформували власний раднарком. Цей день вважається початком існування Одеської республіки – регіонального радянського утворення, яке, крім Одеси, поширювало свій вплив на прилеглі до неї частини Херсонської і Бессарабської губерній. Одеса була проголошена «незалежною державною одиницею у складі радянської республіки». Такий стан тривав до 14 березня – дня, коли Одесу окупували німецькі війська.

Надалі ідея федерації була незмінно присутня в українському політичному дискурсі, але її «наповнення» змінювалося під тиском обставин. ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад (березень 1918 р.) з огляду на наступ німецьких військ проголосив незалежність України, але висловився за її власний федеративний статус – «об’єднання всіх радянських об’єднань – вільних міст і республік як автономних частин Української Федеративної Радянської Республіки» . Така формула відобразила складний пошук компромісів між централістськими і відцентровими тенденціями, ускладненими реаліями німецького наступу.

На цей час автономне існування Донбасу і Криворіжжя уже стало фактом – у кінці січня 1918 р. було проголошено створення Донецько-Криворізької республіки. Якоюсь мірою на рішення про її виділення вплинули ілюзії частини місцевих працівників щодо того, що цей акт створить формальні перешкоди для окупації німцями східних регіонів як непідконтрольних владі Центральної Ради. Але значно більшою мірою воно відбивало заперечення національного принципу у будівництві радянської федерації: місцеві більшовики бачили її федерацією не радянських республік, а економічно споріднених областей. Раднарком РСФРР не визнав ДКР ні самостійною

республікою, ні частиною Російської Федерації, а саме її відок-

.. 85

ремлення оцінив як «шкідливе».

У березні тодішній голова більшовицького уряду України М. Скрипник видав постанову про ліквідацію Донецько-Криворізької республіки. Прецедент, однак, було створено, і нині, вже не вперше, знаходиться чимало бажаючих реанімувати мертвонароджену ідею з метою надання бодай якоїсь легітимності відвертому сепаратизмові.

Не варто, зрозуміло, зовсім відкидати вплив атмосфери «вільного степу» на ментальні уподобання мешканців Півдня. Але значно більшою мірою на них впливали ті специфічні умови, в яких відбувався процес модернізації регіону, починаючи з кінця ХІХ століття. І царський, і ще більшою мірою радянський режим у господарському освоєнні цього регіону робили ставку на заохочення міграційних процесів, створюючи для мігрантів певні преференції у наданні роботи й житла. Природа й корисні копалини Півдня забезпечували більш високий життєвий рівень у цьому регіоні порівняно, приміром, з аграрними областями центру Росії, а швидкий індустріальний розвиток стимулював постійний притік промислових робітників. Пізніше сюди, у «теплі краї», потягнулися військові та інші високооплачувані пенсіонери з півночі та сходу Росії. Зрозуміло, що процеси зросійщення ішли паралельно з процесами модернізації, навіть випереджаючи останні за темпами.

Стрімка індустріалізація Донбасу спричинила значні зміни в етнічній структурі місцевого населення. За даними перепису 1897 р., в гірничозаводській промисловості Донбасу росіяни становили 74% робітників, українці – 22%, в металургії – відповідно 69 та 20, 2%. Слід, однак, мати на увазі, що