Політична культура: фактори впливу

Отже, процеси глибокої внутрішньої трансформації, в які виявився втягнутим український Південь, були надто суперечливими. У ході революції тривала і часто вирішувалася на полі бою давня суперечка про те, хто – Росія чи Україна – має більше історичних прав на цей регіон. З встановленням влади А. Денікіна процес інтеграції регіону в єдиний український національно-територіальний комплекс був призупинений. Надалі Південна Україна стала ареною змагань двох політико-ідеологічних режимів – білогвардійського і радянського, яких об’єднувало негативне ставлення до української ідеї та суверенітету України. Але, змушені рахуватися з суспільними настроями, більшовики зрештою визнали належність Півдня Україні.

Козацькі традиції загалом відповідали соціопсихологічній налаштованості «низів» українського соціуму на відкрите протистояння владі та її провідникам на місцях. Антиукраїнська налаштованість як Тимчасового, так і більшовицького урядів посилила антиросійські настрої на Півдні України до такої міри, що навіть уряд гетьмана Скоропадського сприймався як проросійський. Поява в південних степах сформованого в Галичині корпусу Українських січових стрільців, які дислокувалися в околицях Мелітополя, а потім в Олександрівську й Єлисаветграді, сприяла активізації місцевих воєнізованих частин, які називали себе вільними козаками чи гайдамаками. Командир корпусу Січових стрільців В. Габсбург, який під псевдонімом Василь Вишиваний вже приміряв на себе   

гетьманське спорядження, у своїх мемуарах зазначав, що традиції українського козацтва виявилися у цьому регіоні напрочуд живими і «кожний гордиться тим, що він із вільного козацького роду». Ідея проголошення Василя Вишиваного гетьманом України дістала чимало прихильників серед місцевої військової й політичної еліти – на їхню думку, це могло б збалансувати німецькі й австрійські впливи в Україні, ліквідувати «російсько-німецький» режим Скоропадського, приєднати до України Галичину. Такі настрої надзвичайно ускладнили контакти корпусу Січових стрільців з окупаційною владою .

У вирі національної революції 1917-1920 рр. відродився навіть старовинний запорозький звичай називати свого провідника батьком. Відлунням запорозької «стихії» можна вважати відсутність чітких політичних орієнтацій у середовищі місцевої «отаманщини». Девізом махновського руху, приміром, був «захист України від Денікіна, проти білих, проти комуністів, проти усіх, хто нападає на Україну» . Заслуги махновців у розгромі денікінщини незаперечні, хоч не можна не бачити й того, що цей масовий рух став додатковим фактором дестабілізації внаслідок нереалістичності проголошуваних його лідерами цілей, відсутності виразно окресленої політичної програми, нерозбірливості у методах боротьби.

Питання про те, «чи існував генетичний зв’язок між запорозьким козацтвом і махновщиною, між Військом Запорозьким Низовим і Революційною повстанською армією (махновською) « поділило істориків на два табори. Для одних (В. Дубровський, О. Скирда) однозначно позитивна відповідь на нього очевидна, для інших (Л. Винар) збіги тут лише випадкові   . Але, очевидно, мав рацію відомий діяч українського національного руху І. Мазепа, зауважуючи, що «історики знайдуть у махновському русі немало рис, типових для наших давніх запорожців».

Г. Турченко знаходить чимало аргументів на користь «запорозької» теорії махновщини, хоч і застерігає, що свою спорідненість із козацькою традицією махновці не афішували, «відчуваючи її як щось невловиме, але цілком реальне». Межі махновського району приблизно співпадали з кордонами Запорозьких Вольностей. Схожим був принцип комплектування війська – територіальний із переважно добровільним характером вступу. Виборність командного складу, перерозподіл військових трофеїв, самобутня військова тактика із застосуванням маневру непрямих дій, акценти на «волі» у політичній риториці, співпадіння ціннісних орієнтацій – все це зближує махновців із козацькою традицією   . Хоча романтична селянська утопія, на якій базувався ідеал махновської суспільної системи, як і все перелічене вище – виразні ознаки анархо-комунізму, який визначав обличчя махновщини значно більшою мірою, ніж козацька спадщина. Показовим у цьому плані стало використання формул федерації – у такий спосіб вочевидь «спрацьовувала» закладена у вітчизняний менталітет інерція автономізму.

Позиція місцевих більшовицьких організацій, особливо тих, які діяли у східних і південних районах, формувалася на засадах дистанціювання від Центральної Ради як «буржуазного органу». Більшовики Донецько-Криворізького басейну сприйняли як належне рішення Тимчасового уряду обмежити територію України п’ятьма губерніями; в усякому разі жодних протестів з цього приводу з їхнього боку не пролунало.

Пленум обласного комітету Рад Донецького і Криворізького басейнів 17 листопада схвалив постанову про доцільність «залишення всього Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської республіки з віднесенням цієї території до особливої, єдиної самоврядної області». Аналогічна резолюція була прийнята на загальних зборах харківської Ради. І. Курас та В. Солдатенко оцінювали ці ухвали у контексті «явного сепаратизму», виявленого

більшовицькими лідерами регіону в питаннях партійного будів-

81

ництва.

Повалення самодержавства і намагання Центральної Ради поширити свою юрисдикцію і на південні губернії дали потужний поштовх прагненням до регіоналізації та автономізації політичного життя. В Одесі вже влітку і восени 1917 р. дістали поширення гасла повернення їй статусу «вільного міста» за моделлю «порто-франко», причому йшлося тепер не про якісь привілеї економічного характеру, а про політичні пріоритети. Ідеї самостійного статусу обговорювалися у Миколаєві; у Херсоні справа дійшла до проекту Херсонської республіки.

На кінець 1917 р. в Одесі сформувалися два основні підходи до визначення політико-правового статусу міста. Коаліційний комітет охорони революції, підпорядкований українському уряду, вважав Одесу невід’ємною частиною автономної Української Республіки. Органи міського самоврядування чітко