Політична культура: фактори впливу

За алгоритмом проб і помилок вона діяла і у соціальній сфері, узаконивши паспортну систему й інститут прописки, міцно прив’язавши селянина до колгоспу, а жителя міста – до місця проживання через централізоване надання житла. Зрештою сталося те, що мало статися – однією з головних опор влади виявилися позбавлені тривких соціальних зв’язків маргінальні елементи. Їх найлегше було вписати у мережеві структури секретних комунікацій, і вони ревно (аж поки самі не ставали жертвами) виконували функції сексотів, доносителів, катів. Саме завдяки деморалізації значної частини соціуму система масових репресій стала справді всеосяжною.

Диктатура бюрократії, що спиралася на майже нічим не обмежене насильство, ідейний цинізм і подвійну мораль – такою у загальних рисах є сутність сталінізму як ідеології і соціальної практики. У маскуванні його лівацької, волюнтаристської сутності ледь підфарбованими марксистськими догмами полягав один із багатьох секретів притягальності ідей зрівнялівки для нерозвиненої свідомості доволі численної маргінальної верстви суспільства. Несподівана для багатьох перемога носіїв «казарменно-комуніс- тичних» ідеалів у ході громадянської війни підживлювала настрої ейфорії у люмпенському середовищі, стимулюючи стихію «руйнування під корінь» усієї системи суспільних відносин. Далеко не відразу підступну функцію цього політичного допінгу розпізнали навіть щирі прибічники революційного радикалізму в середовищі інтелігенції. Утім, влада доволі оперативно подбала про їх ізоляцію – залякавши і позбавивши засобів існування одних, виславши за межі країни інших, фізично винищивши найактивніших. Водночас вона зуміла використати у своїх, фактично асоціальних, цілях штучно створений ентузіазм міських «низів», їхню «ультралівацьку» налаш- тованість і хибну свідомість. Чималу роль у цьому процесі відіграла витончена демагогія – з використанням притягальних для мас ілюзій месіанізму, замаскованих під «пролетарський інтернаціоналізм». А надалі ініціативу перехопили роздуті до небезпечних масштабів спецслужби. Зрештою каральні органи підім’яли під себе усі важелі впливу на політичні процеси.

У регіоні Південної України ця стратегія мала свої особливості – економіка тут тісніше, ніж в інших регіонах, була прив’язана до політики, а урбанізація – до створення потужного військово-промислового комплексу. Комуністичній партії вдалося поставити під свій жорсткий контроль усю сферу виробництва і суспільного життя. Водночас вона виявилася неспроможною забезпечити бодай мінімальну відповідність високих темпів індустріалізації і модернізації соціальної сфери. Наслідком стала неможливість організовувати виробничу діяльність без розгалуженої системи примусу і масових репресивних заходів. Для жителів міста, не пов’язаних із альтернативними джерелами задоволення своїх потреб, це означало цілковиту залежність від «давальницької» системи нормованого розподілу, а для значної їх частини – напівголодне існування і відсутність людських побутових умов. Політика цілеспрямованого розколу суспільства за класовою ознакою й мілітаризація масової свідомості мали своїм наслідком виразну соціальну асиметрію, конфлікт інтересів, примітивні уявлення про соціальну справедливість.

Особливо гостро давалося взнаки соціальне розшарування в містах Донбасу, де воно поглиблювалося внаслідок нестабільної роботи підприємств. «Ми, робітники, голодуємо, нас зимою скорочують, викидають на вулицю, – скаржився шахтинський робітник комуніст Є. Просянкін, – тоді як специ у Донбасі одержують від 150 до 270 крб. на місяць, а профпрацівники – по 150 крб». «Царі й володарі наших днів стоять вище усяких законів», констатував у листі до «всесоюзного старости» М. Калініна шахтар П. Орлов .

У баченні В. Головка базовою світоглядною суперечністю територіальної ідентичності Донеччини стала історично сформована невідповідність між великими можливостями («степова вольниця») й жорсткими обмеженнями («галерна праця»). Можливості, які надавав Донбас у період економічного буму останньої третини ХІХ – початку ХХ ст., порівнювали зі специфікою колонізації американського Дикого Заходу. Але романтичні ілюзії у приваблюваних ними прибульців швидко зникали – експлуатація робітників тут була жорсткою, а праця – небезпечною. Своєрідна гірничозаводська культура, яка формувалася в регіоні, була проміжною між традиційно народною й індустріальною. Притаманна першій канонічність форм накладалася на властиві другій уявлення про майже безмежні можливості самовираження .

Повертаючись у цьому зв’язку до міркувань Г. Куромія, звернемо увагу на його сьогоднішнє бачення специфічної політичної культури, сформованої в Донбасі в радянські часи. «Як проміжний регіон Донбас нечітко оформляв свої політичні інтереси, використовуючи протиборчі влади й партії (російську, українську, ліберальну, марксистську, націоналістичну тощо), щоб отримати найбільшу політичну вигоду для себе в даний момент». І це не байдужість, а свого роду стратегія. Донбас «не довіряє метрополії. Його стратегія – антиметрополія».

Перенасиченість міст південної України промисловими об’єктами, орієнтованими переважно на забезпечення військово-політичного паритету з країнами Заходу, зумовила цілий ряд негативних явищ, які набували хронічного характеру. Відставання від світових зразків за якісними показниками (ресурсозатратність, енергозбереження, економічна ефективність) не скорочувалося, а зростало – разом із наростанням диспропорцій у розміщенні продуктивних сил, помітним зниженням продуктивності праці, хронічними негараздами в аграрному секторі. Декларувалися все нові й нові реформи, але реальних зрушень на краще досягти не вдавалося. Безкінечні зміни адміністративно-територіального поділу призводили до дисбалансів, перехід на територіальну модель управління виявився програшним, і від нього довелося відмовитися.

Підсумовуючи сказане, відзначимо вражаючу схожість політики різних політичних режимів щодо Південної України. Після ліквідації Запорозької Січі імперський курс на Півдні України (в «Новоросії») був спрямований на інтеграцію регіону до складу корінних російських територій. Тимчасовий уряд також вважав Південь України «Новоросією» – частиною етнічної Росії. Денікінці, які захопили Україну влітку 1919 р., продовжили традиційну імперську політику щодо Півдня, так само сприймаючи його як «Новоросію». Щоправда, наступник А. Денікіна – П. Врангель – під впливом політичної кон’юнктури змушений був визнати український характер Півдня. Більшовики після численних експериментів з розчленуванням України шляхом створення підпорядкованих центру радянських республік задовольнилися тим, що Українська СРР, до складу якої увійшов південний регіон з його населенням і ресурсами, опинилася під повним контролем Російської комуністичної партії (більшовиків). У кінцевому рахунку долю південноукраїнського регіону визначило його населення, переважна більшість якого не сприймала імперський проект «Новоросія». Зрештою і Ленін, ознайомившись у травні 1921 р. з проектом «Атласа России», наголосив на необхідності чітко визначити в ньому «кордони республік (Україна) і автономних   областей». «Тим самим більшовики остаточно визнали Південь частиною України» .