Проблема девіантної поведінки в молодшому шкільному віці

 

 

Під девіантною поведінкою слід розуміти систему вчинків, які відхиляються від прийнятих у суспільстві правових і моральних норм, які проявляються у вигляді незбалансованості психічних процесів, неадаптивності, порушенні процесу самоактуалізації, в ухиленні від морального контролю за власною поведінкою [7, 97 с. ].

Узагальнення наявних у науковій літературі трактувань (Бобнєва М. І., Братусь Б. С., Крейдун Н. П., Клейберг Ю. А., Кудрявцев В. М. та ін) дозволило запропонувати наступне визначення: девіантна поведінка – система вчинків особистості, що виходять за загально прийняте уявлення про нормальну (нормативну) поведінку у певній сфері суспільних відносин і носить деструктивний характер; вона є наслідком викривленого процесу соціалізації і перебудови ієрархії мотивів у напрямі її спрощення та, з часом, домінування одного з них, внаслідок чого останній набуває для особи надзвичайного значення. На думку Е. Дюркгейма, ймовірність девіантної поведінки істотно зростає при ослабленні нормативного контролю відповідності з теорією аномії Р. Мертона, девіантна поведінка виникає передусім тоді, коли цінності, які приймаються і задаються суспільством не можуть бути досягнуті деякою частиною цього суспільства [21, с. 217]. У контексті теорії соціалізації, до девіантної поведінки схильні люди, соціалізація яких проходила в умовах заохочення або ігнорування окремих елементів девіантної поведінки (насильство, аморальність) [9, с. 61].

Сучасні вчені стосовно неповнолітнього з різного роду відхиленнями в розвитку, що накладають своєрідний відбиток на поведінку, використовують терміни: «важкі діти» (К. Лебединська, М. Райська, М. Раттер, Л. Славіна) ; «аномальні діти», що мають відхилення від того, що є типовим або нормальним, але не включає патологічний стан (Л. Пожар) ; «дезадаптивні діти» (С. Бєлічева) ; «діти, що живуть під спеціальною турботою» (Л. Кошч) ; діти «групи ризику» (І. Невський) ; «діти з порушеннями в афективній сфері» (К. Лебединська, М. Райська, Г. Грибанова, Л. Славіна). Однак названі терміни часто несуть однобічну інформацію: побутову, клінічну, юридичну. Оскільки єдиної практики вживання цих понять немає, часом не ясно, до якої категорії віднести дитину, що має ті або інші відхилення в поведінці (асоціальна, ненормативна, протиправна, злочинна поведінка) (Е. Іванов, Л. Шіпиціна, Г. Сафіна). Більш правомірним є використання узагальнюючого терміна – «поведінка, що відхиляється від норми», у будь-якому разі до тих пір, доки дитині не встановлено медичного діагнозу або не винесено юридичного вироку [14, с. 269]. На сьогоднішній день, немає єдиної точки зору на визначення поняття девіантної поведінки і наскільки воно є патологічним. Оцінка будь-якої поведінки передбачає порівняння її з певною нормою. При цьому за норму можна брати статистичну норму, соціальну норму, норми психічного здоров’я, психологічну норму особистісного розвитку тощо. За результатами порівняння з нормою визначають нормальну і аномальну девіантну поведінку особистості [23, с. 142].

Існують різні підходи до визначення девіантної поведінки, які виходять з різного розуміння норми: соціологічний, біологічний і психологічний.

Соціологічний підхід визначає девіантну поведінку, як поведінка, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів.

Біологічний підхід припускає існування несприятливих фізіологічних чи анатомічних особливостей організму дитини, що утруднюють його соціальну адаптацію:

• генетичні;

• психофізіологічні;

• фізіологічні.

Психологічний підхід розглядає девіантну поведінку, як поведінку, що відхиляється від загальноприйнятих норм – етичних, а іноді й правових, включає антидисциплінарні, антисоціальні, делінквентні й аутоагресивні вчинки. Останні можуть бути як патологічними, так і непатологічними. Психологічна норма особистісного розвитку визначається по-різному залежно від напряму психологічної науки. Так, зокрема, в рамках ортодоксального психоаналізу нормальна особистість повинна мати сильне Его, яке б підтримувало в рівновазі прагнення Ід і Супер-Его. Представники гуманістичної психології (А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл) вважають, що особистість має бути зорієнтована на самоактуалізацію, тобто реалізацію свого духовного, творчого потенціалу, свободу і відповідальність [8, с. 162].

Причиною виникнення девіацій в поведінці та розвитку дитини може бути недостатня сформованість певних функціональних систем мозку, що забезпечують розвиток вищих психічних функцій (мінімальні мозкові дисфункції, синдром дефіциту уваги, синдром гіперактивності [11, с. 64].

Під девіантною поведінкою слід розуміти: вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам) ; соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам) [16, с. 217].

До основних умов і причин виникнення девіантної поведінки молодших школярів, як правило, є:

1. Індивідуально-психологічні особливості, що сприяють формуванню девіацій поведінки: порушення в емоційно-вольовій сфері.

2. Акцентуації характеру, як крайній варіант норми, при якій окремі риси характеру надмірно посилені, при цьому існує виборча вразливість щодо певного роду психогенних дій при хорошій і навіть підвищеній стійкості до інших.

3. Бурхливо протікає кризи 7 років.

4. Негативний вплив стихійно-групового спілкування у формуванні особистості молодшого школяра.

5. Соціально-педагогічні причини, серед яких виділяються сім'я (батьківська) і школа.

Можна розрізнити декілька етапів розвитку девіантної поведінки.

На першому рівні, ситуативному, виявляються лише окремі симптоми девіантної поведінки, зокрема, неслухняність, невиконання окремих соціальних вимог з боку сім’ї та інших соціальних спільнот. Ці симптоми