Реабілітація дітей-аутистів

Нормально розвиваються малюки теж не відразу опановують займенниками. Перший час вони називають всіх, і себе в тому числі, по імені, а в період з 2 років до 2 років 2 міс. У них зустрічаються кілька подібні з аутичними дітьми другої групи особливості смислового вживання займенників, які, втім, швидко долаються. Це дозволяє дослідникам онтогенезу промови говорити про відносно ранньому і міцному засвоєнні займенників в нормі. Таке швидке подолання труднощів обліку та використання займенників в онтогенезі пов'язують, з одного боку, з їх постійним вживанням дорослими, а з іншого-з розвитком уявлення про себе, яке і дозволяє, помістивши себе в центр ситуації, розмітити своє соціальне простір. Причину міцної фіксації використання займенників як слів-назв у аутичних дітей другої групи дослідників бачать в проблемах виділення себе як активного центру взаємодії та комунікації, і, відповідно, у відсутності чітких уявлень про себе і близьких.

Специфічні труднощі адекватного обліку та використання займенників та особливості мовної організації простору співвідносяться тут з проблемами виділення себе як активного центру взаємодії та комунікації, з відсутністю чітких уявлень про себе і близьких, що проявляється у фіксації стереотипних форм взаємодії і спілкування з близькими і симбіотичних відносинах з ним [31].

Статистичні дані про мовної діяльності аутичних дітей також наводяться в роботах К. С. Лебенской. В результаті своїх спостережень їй були отримані такі дані:

1. Порушення імпрессівной мови (У 21% спостережуваних) : слабкість або відсутність реакції на мову, перевагу тихій шепітної мови, «нерозуміння» словесних інструкцій.

2. Порушення експресивного мовлення (49%) : відсутність або запізнення фаз гуління, белькотіння, їх неінтонірованность, запізнювання або випередження появи перших слів, їх ехолаліческій характер, незвернення до людини, незвичайність, маловживаних, «плаваючі» слова. У частині спостережень мався регрес мови на рівні окремих слів. Спостерігалося запізнювання або випередження появи фраз; їх незвернення до людини; переважання фраз ехолаліческіх, які коментують, аутокоманд, ехолалій-цитат, ехолалій-звернень, ехолалій-формул, відставлених ехолалій. Характерною була схильність до вербалізації: гра фонетично складною, афективно насиченого промовою; неологізми, монологи та аутодіалогі; слова-заперечення. Спостерігалася схильність до декламації, римування, інтонаційної акцентуації ритму. Наявність хорошої фразової мови дисоціювати з відсутністю займенника «я». У частині спостережень відзначався регрес вже на рівні фразової мови[30].

 

 

 

Традиція сімейної психотерапії полягає у одночасному наданні психологічної допомоги всім членам сім'ї, корекції сімейних відносин. Здійснити таку допомогу особливо складно, коли у дитини важка форма дизонтогенеза, така, як дитячий аутизм. У цій ситуації найбільш адекватними представляються методи, здатні не тільки налагодити внутрішньосімейне взаємодія, але і забезпечити просування в психічному розвитку дитини.

Унікальним з цієї точки зору є метод холдинг-терапії, розроблений американським психіатром М. Велч (М. Welch, 1988} і адаптований у вітчизняній та світовій психологічній практиці (P. Elmhirst, 1986; I. Prekopp, 1983; М. Zappella, 1983; J. Richer, 1992; MM Ліблінг, 2000).

Під час процедури холдингу батьки утримують дитину на руках, незважаючи на його опір, до тих пір, поки він не розслабиться, поки не стане можливим позитивний емоційний контакт. Такий результат можливий тільки в тому випадку, якщо батьки не просто механічно утримують дитину, а намагаються пояснити йому ситуацію, кажучи про свої почуття і про ті проблеми, які хотілося б вирішити, вмовляють дитину не йти, повторюючи, як важливо бути всім разом. Тому суть холдингу полягає в тому, щоб утримати дитину не стільки фізично, скільки емоційно. [1]

Досвід вітчизняних і зарубіжних фахівців, що використовують в своїй практиці холдинг-терапію, свідчить про те, що вона не тільки допомагає налагодити взаємодію в сім'ї, але й забезпечує прогрес у емоційному розвитку дитини. При цьому метод досі залишається дискусійним, оскільки, по-перше, вважається надмірно стресовим, а по-друге, не має методологічного обгрунтування. Автор методу М. Велч аналізує механізм дії холдинг-терапії з точки зору нейрофізіології (М. Welch, 1988), а психологічні механізми дії даного методу досі не піддавалися спеціальному дослідженню.

Це створює серйозні проблеми, що стосуються можливості застосування методу:

- По-перше, немає чіткого керівництва та спеціальних орієнтирів по роботі з цим методом, що стає причиною неясності й неоднозначності уявлень про те, чого саме потрібно домагатися терапевта і сім'ї в процесі терапії. Особливо актуальна ця проблема в роботі з сім'ями, де виховуються діти зі складними вадами розвитку. Багато фахівців не вирішуються користуватися методом і рекомендувати його сім'ям, не уявляючи, на що саме необхідно впливати, не розуміючи в цілому механізму його роботи;

- По-друге, подібна ситуація створює можливість для різночитань, різних інтерпретацій впливу методу, що призводить як до його невиправданої критики, так і до невмілому застосуванню, що перетворює метод з терапевтичного в психотравмуючий. [8]

Одні практики орієнтуються на значимість зорового контакту, роблячи досягнення і утримання прямого очного контакту дитини і батьків самоціллю роботи. У таких випадках терапія завершується після того, як з дитиною вдалося встановити контакт очима. Інші фахівці надають великого значення тактильному контакту, наполягаючи на тому, що в ході терапії треба домогтися у дитини десенсибілізації і добрій переносимості фізичного, в першу чергу тактильного, впливу. В одному відомому нам випадку батькам було запропоновано «прикладати