Соціологія та її вивчення у вищій школі

Перш ніж приступити до обговорення питання про зв’язок між цими альтернативними реакціями й іншими фазами соціальної структури, слід вказати, що особи можуть переходити від однієї альтернативи до іншої в міру залучення їх до різних видів соціальної діяльності. Ці категорії стосуються адаптації особистості до певної ролі за специфічних умов, а не до особистості в цілому. Аналіз розвитку цього процесу в різних сферах поведінки ускладнив би проблему настільки, що ми не змогли б розглянути її в рамках даної роботи. У зв’язку з цим ми зосередимо нашу увагу насамперед на економічній діяльності у широкому сенсі, на «виробництві, обміні, розподілі та споживанні товарів і послуг» в нашому конкурентному суспільстві, в якому багатство набуло символічного значення найвищого ступеню. Наше завдання полягає в тому, щоб розкрити деякі фактори, які мають вплив на індивіда, з тим щоб змусити його вдаватися до деяких із цих логічно можливих альтернативних реакцій. Вибір цих реакцій, як ми побачимо, далеко не випадковий. У будь-якому суспільстві пристосування типу I (підпорядкування, обумовлене культурою, цілями і засобам) є найбільш звичайним і поширеним. Якби справа йшла інакше, було б неможливо підтримувати стабільність і спадкоємність суспільства. Складна конфігурація устремлінь, як складова основа кожного соціального порядку, знаходить своє зовнішнє вираження в модальному поводженні членів цього суспільства, які підпадають під першу з наведених категорій. Поведінка в рамках загальновизнаної ролі, орієнтована на досягнення основних цінностей групи, є швидше правилом, а не винятком. Вже цей факт сам по собі дозволяє нам говорити про сукупність людей як про групу або суспільство.

Навпаки, пристосування типу IV (заперечення цілей і засобів) зустрічається найрідше. Люди, які «пристосовані» (або не пристосовані) у цьому сенсі, перебувають, чітко кажучи, в суспільстві, однак вони не належать до нього. У соціологічному сенсі вони є справжніми «чужинцями». Не поділяючи загальну орієнтацію, вони можуть бути віднесені до числа членів даного суспільства чисто фіктивно. Під цю категорію підпадають деякі види активності психопатів, психоневротиків, осіб, які страждають хронічними психічними розладами, вираженими у відході від реального світу у внутрішній світ хворобливих переживань, паріїв, відщепенців, гультіпак, бурлак, хронічних алкоголіків і наркоманів15. Ці особи в деяких сферах діяльності відмовляються від заданих культурою цілей, доходячи в полярному випадку до повного заперечення цілеспрямованої діяльності, а їх пристосування не узгоджується з інституційними нормами. Це не означає, що в деяких випадках джерелом їх поведінкового пристосування не є частково та сама соціальна структура, яку вони по суті справи відкинули, а також що їх існування в межах соціальної зони саме по собі не складає проблем для населення, орієнтованого на загальновизнані цінності.

Подібного роду «пристосування» має місце, оскільки йдеться про структурні джерела, у разі, коли цілі культури і інституційналізовані засоби їх досягнення повністю засвоєні особою й отримують з її боку позитивну емоційну й високу соціальну оцінку, однак інституціоналізовані способи, що дають відому можливість досягнення цих цілей, недоступні для цієї особи. У подібних ситуаціях виникає психологічний конфлікт двоякого роду, оскільки моральний обов’язок дотримання інституційних засобів вступає в протиріччя з тиском, що змушує вдатися до незаконних засобів (здатних забезпечити досягнення мети), і з огляду на те, що особа не має можливості використовувати законні і ефективні засоби. Конкурентний порядок підтверджується, проте індивідуум, що зазнав невдачі і постав перед непереборною перешкодою, якщо не може справитися з цим порядком, випадає з нього. Поразництво, квієтизм і самоусунення проявляються в психологічних механізмах втечі від дійсності, і неминуче ведуть до «втечі» від пред’явлених суспільством вимог. Це результат постійних невдач у прагненні досягти мети законними засобами і нездатності вдатися до незаконних способів внаслідок наявності внутрішньої заборони і інституціоналізованого примусу, причому в ході цього процесу вища цінність успіху як мети ще не відкинута. Конфлікт вирішується шляхом усунення обох елементів впливу – як цілей, так і засобів. Втечу завершено, конфлікт усунутий, індивідуум пристосувався до вимог суспільства.

Слід зауважити, що у випадках, коли невдача пов’язана з недоступністю ефективних інституційних засобів досягнення економічного або якого-небудь іншого високо цінного «успіху», можливі також пристосування типу II, III і V (нововведення, ритуалізм і заколот). Результат буде визначатися конкретними рисами особистості і тим самим конкретної культурної характеристики. Неадекватне пристосування особи до вимог суспільства може мати своїм результатом реакцію типу інновації, через яку конфлікт і переживання, пов’язані з невдачею у досягненні мети, усуваються шляхом відмови від інституційних засобів і збереження прагнення до