Соціологія та її вивчення у вищій школі

Консервативний напрям організації системи освіти відстоює селективну, елітарну її модель, виступаючи проти демократизації та «зрівнялівки» в системі «еліта – освіта». Багато вчених, громадських, державних діячів та й самі соціально-політичні системи, а також, лобі виправдовують соціальну нерівність людей в сфері освіти як закономірне соціальне явище (див. розд. «Соціальна стратифікація і мобільність»). У сучасних умовах у багатьох країнах Азії, Африки, Близького Сходу, Латинської Америки, у країнах Європи, США та інших на шляху до освіти широким масам стоїть чимало перешкод, далеко не всі мають змогу отримати освіту, і правлячі кола не заінтересовані розширювати та лібералізувати систему освітніх закладів. Найбільш чітко селекційність та жорсткий розподіл за соціальною належністю і рівнем інтелекту виявляється в освітній системі Великобританії.

У кожній країні існують власні (відповідні) проблеми в освіті. Мають місце вони і в Україні. Хоч європейські країни СНД займають провідні місця за ступенем реорганізації вищої освіти, реальна картина щодо вимог якості навчання залишається ще низькою. Так, не завжди задовольняє якість освіти на рівні загальноосвітніх шкіл, що залежить від соціальних факторів: у міських школах вона вища, ніж у сільських та середніх технічних. Колишня радянська школа значно відстає від світового рівня щодо комп’ютеризації навчання. Середня освіта недостатньо забезпечує школярам засвоєння надбань людської культури, загальногуманних моральних цінностей. Зламавши стару систему освіти і не створивши нову, наше суспільство опинилось у дуже складному становищі. Відмова від діяльності дитячих громадських закладів, низький матеріальний рівень вчителя тощо призвело до того, що освіта втратила чіткість (як мінімум) орієнтирів, а нових не набула. У таких умовах підростаюче покоління позбавлене стійких моральних ідеалів. Цей процес поглиблюється спробами комерціалізації школи, що не завжди супроводжується підвищенням якості навчання.

Перед системою вищої освіти стоїть також ряд невідкладних проблем. Найболючіша – це якість навчання. Процес підготовки професійних «напівзнайок» зайшов досить далеко. Вибірковий аналіз роботи окремих навчальних закладів, на превеликий жаль, підтверджує цей висновок. Навчальні заклади переважно (поки що, як правило, державні) у своєму кадровому потенціалі мають переважну кількість викладачів, які є випускниками цих же закладів.

Напрям діяльності таких закладів спрямований, насамперед, на формування спеціалістів для галузей народного господарства, на «підгонку» і випуск «кваліфікованих» викладацьких кадрів. Водночас випускники університетських закладів, котрі найбільш за рівнем освіти підпадають під категорію потенційного викладацького складу, вимушені працювати не за спеціальністю. Та звинувачувати при цьому можна лише нашу пострадянську систему соціального управління зі своїми рецидивами.

Вибіркові соціологічні дослідження засвідчили, що у навчальних закладах, де більший відсоток «імпортованого» викладацького складу (значною є кількість викладачів, які закінчили відповідні спеціалізовані заклади університетсько-педагогічного різновиду), рівень викладання (якість знань), організація навчального процесу, використання різноманітних форм, інтелектуальний та освітній рівень студентів вищий за рівень студентів, котрі навчаються у закладах, де домінують «власно-випускні» кадри, рівень, форма освіти яких практично не відповідає (без спеціалізованої підготовки) вимогам педагогіки і психології вищої школи. Причиною тому є не тільки явище корумпованості (яке породжує не тільки цю проблему, а й інші), але і загальносуспільна криза, що виникла як наслідок непідготовленості суспільства до нових радикальних ринкових змін і в соціальній сфері, перешкоди соціально-територіального характеру та соціального забезпечення.

Друга половина XX ст. позначилася змінами у сфері вищої освіти. Відзначається збільшення кількості студентів у вищих навчальних закладах. Так, протягом останнього тридцятиріччя контингент студентів Франції збільшився майже в 7 разів, Австрії – у 9 разів, Швеції – у 10, Іспанії – у 15. У 5-10 разів вище навіть від наведених показників – у країнах Третього світу. Швидким було зростання й кількості осіб, які платили за своє навчання. Зростають доступність вищої освіти і бажання молоді отримати її.

Рис. 1

Ця тенденція не обминає і Україну. Майже вдвічі зросла кількість вищих навчальних закладів. Якщо на початку 90-х років в Україні функціонувало близько 156 вищих навчальних закладів (інститутів, університетів, академій і т. п.), то на початку цього десятиліття їх налічувалося 318 (рис. 1). А загалом на сьогоднішній день в Україні працюють 983 вищих навчальних заклади всіх рівнів акредитації (сюди віднесено коледжі, технікуми, училища) і всіх форм власності. Кількість студентів порівнюючи з 1985 р. зросла в 1, 6 рази: з 853 тис. в 1985 р. до 1410 тис. в 2001 p., майже на 70% зріс показник чисельності студентів на 10 000 тис. населення.

Такого роду зростання чисельності студентів, кількості вузів пов’язано із соціально-політичними, ринково-економічними перемінами в житті нашого суспільства. З 90-х років XX ст. дедалі більшими темпами почало зростати безробіття, соціальне розшарування, однак, поряд з цим, – і нові можливості підприємництва. Якщо раніше втрачали роботу і мали проблеми із працевлаштуванням переважно спеціалісти з вищою та середньою спеціальною освітою, то в останні роки, передусім, втрачають роботу низькокваліфіковані та некваліфіковані працівники, а становище висококваліфікованих спеціалістів дедалі стає стабільнішим. Тому все більша кількість молодих людей почали пов’язувати перспективи отримання роботи взагалі, і доброї роботи зокрема, з високим рівнем освіти. Відповідно видозмінюється мотивація щодо здобуття професійної освіти.

Ще однією з головних причин різкого зростання попиту на вищу освіту є також практично нульова