Ігрова діяльність дітей з порушенням слуху

4-а група – діти, яким доступно сприйняття звуків в широкому діапазоні частот, т, е. 2000 Гц і вище.

Між групою глухоти і можливостями сприйняття звуків існує певна залежність. Діти з мінімальними залишками слуху (перша і друга групи глухоти) виявляються здатні сприймати лише дуже гучні звуки на невеликій відстані (гучний крик, гудок паровоза, удари в барабан). Глухі діти з кращими залишками слуху (третя і четверта групи) в змозі сприймати і розрізняти на невеликій відстані значно більше звуків, різноманітних за своєю частотній характеристиці (звучання різних музичних інструментів та іграшок, гучні голоси тварин, деякі побутові звуки: дзвінок у двері, звучання телефону тощо). Глухі діти, віднесені до третьої та четвертої групи, в змозі розрізняти мовні звучання – кілька добре знайомих лепетних або повних слів.

Таким чином, всі глухі діти мають більші чи менші залишки слуху, які в процесі спеціальної роботи з розвитку слухового сприйняття можуть стати основою для пізнання звуків оточуючого світу і орієнтування в ньому, а також зіграти важливу роль у процесі формування усного мовлення.

Великий вплив на організацію диференційованого навчання, створення системи шкіл та дошкільних закладів для дітей з порушеннями слуху, визначення критеріїв відбору та комплектування груп в них, розроблення шляхів навчання дітей з різним станом слуху мала педагогічна класифікація Р. М. Боскис (1963). Спираючись на теорію Л. С. Виготського про первинні та вторинні відхилення у розвитку психіки дитини з дефектом слуху, Р. М. Боскис визначила основні критерії, покладені в основу педагогічної типології дітей з вадами слуху і характеризують своєрідність їх розвитку [8].

Порушення слухового аналізатора у дитини необхідно розглядати в його принциповій відмінності від аналогічної нестачі у дорослих. У дорослого порушення діяльності слухового аналізатора призводить до проблем мовного спілкування за допомогою слуху. Порушення слуху в ранньому віці впливає на хід психічного розвитку дитини, викликає ряд важких вторинних відхилень у розвитку, передусім у формуванні мови.

Для правильного розуміння розвитку дитини з вадами слуху важливо враховувати можливість самостійного оволодіння промовою при даному стані слуху (без спеціального навчання).

Своєрідність слухового аналізатора полягає в його вирішальної ролі для формування мовлення. Неможливість повноцінного слухового сприйняття створює перешкоди для оволодіння мовленням і викликає порушення мовленнєвого спілкування у дитини. Відсутність усного мовлення або значне її недорозвинення ускладнює оволодіння письмовою формою мовлення: розумінням прочитаного, передача власних думок на листі. У свою чергу, недорозвинення промови служить перешкодою в оволодінні знаннями в різних сферах життя людини.

Слух і мова тісно пов'язані між собою. З одного боку, порушення слуху перешкоджає природному розвитку мовлення; з іншого – нормальне використання слуху знаходиться в залежності від рівня розвитку мови. Чим краще мова дитини, тим більше можливостей використання свого слуху.

Група дітей з вадами слухового сприйняття виключно різноманітна не тільки за ступенем слухового дефекту, але і за рівнем мовного розвитку. Різноманітність мовлення дітей обумовлена поєднанням таких факторів:

1) ступенем порушення слуху;

2) часом виникнення слухового дефекту;

3) педагогічними умовами, в яких знаходилася дитина після появи слухового порушення;

4) індивідуальними особливостями дитини.

Орієнтуючись на зазначені принципові положення педагогічної типології, Р. М. Боскис виділила дві основні групи дітей з вадами слуху: глухі і слабочуючі [5].

До першої групи віднесені діти, стан слуху яких не створює можливості для спонтанного формування мовлення (без спеціального навчання).

Залежно від стану мови серед глухих виділено дві категорії. Перша категорія – це діти без мови, які народилися глухими або втратили слух у період, що попереджає формування мови (приблизно до двох років) – це ранньооглухлі діти. Друга категорія – це діти з мовою, рівень якої може бути різний, що втратили слух у період, коли їх мова була сформована – це пізднооглухлі діти.

До групи слабочуючих віднесені діти з порушеним слухом, при якому можливе самостійний мовленнєвий розвиток, хоча б в мінімальному ступені. Стан слуху слабочуючих дітей характеризується великою різноманітністю: від невеликого порушення сприйняття шепітної мови до різкого обмеження сприйняття мови розмовної гучності.

З урахуванням стану мови виділено дві категорії слабочуючих дітей. Перша категорія – це слабочуючі діти, які до моменту вступу до школи мають важке недорозвинення мови (окремі слова, короткі, неправильно побудовані фрази, грубі порушення лексичного, граматичного, фонетичного ладу мовлення). Друга група – це слабочуючі діти, які володіють розгорнутим фразовим мовленням з невеликими відхиленнями в граматичному ладі, фонетичному оформленні.

На підставі виділення різних груп дітей з порушеннями мовлення Р. М. Боскис визначила диференційовані умови їх навчання, засновані на різних способах сприйняття мови і різні способи її формування. У відповідності з виділеними категоріями дітей ми виділили наступні типи шкіл [5]:

1) спеціальна школа для глухих дітей;

2) спеціальна школа для слабочуючих і пізнооглухлих з двома відділеннями: перше – для дітей, які володіють розгорнутою промовою; друге – для дітей з глибоким мовним недорозвиненням.

Психолого-педагогічна класифікація Р. М. Боскис має важливе значення для правильного комплектування груп в дошкільних закладах для глухих і слабочуючих дітей, їх підготовки до навчання в різних типах спеціальних шкіл [5].

Дослідження сурдопедагогів розкривають