Комунікаційні технології

Для самої  ж літературної комунікації Ю. Лотман запропонував також  структуру зміни деавтоматизації автоматизацією.

Художній  твір   характеризує  процес учуднення  (термін рос.  формалістів),  створення нового   погляду навіть на  старий  і  відомий об’єкт. Але  як тільки деавтоматизація сприйняття змінюється автоматизацією, як автор  тексту повинен запропонувати нову деавтоматизацію. Структура тексту тоді буде  складатися з  ланцюжків:  деавтоматизація1 —  автоматизація1, деавтоматизація2 — автоматизація2, деавтоматизація3 — автоматизація3 і т.  п.

На думку Ю. Лотмана для того, щоб загальна структура тексту зберігала інформативність, вона повинна постійно виводитися зі стану автоматизму, що  властиво нехудожнім структурам. А у структурі художнього тексту одночасно працюють два  протилежних механізми: один  прагне всі елементи тексту підкорити системі, перетворити їх в автоматизовану граматику, без  якої неможливий акт  комунікації, а іншої — зруйнувати цю автоматизацію й зробити саме структуру носієм інформації.

Феномен читання вже  відомого тексту приводить Ю.  Лотмана до формулювання двох  можливих типів одержання інформації. Наприклад,  записка й  хустка з  вузликом. Якщо в  першому випадку повідомлення укладене в  тексті й  може бути  звідти вилучено, то в другому випадку повідомлення не можна витягти з тексту, що  грає  чисто  мнемонічну роль.

 

Ця  ж  схема активного споживання інформації закладена й у фольклорній комунікації, де знову  відсутня форма пасивного одержувача інформації. Слухач фольклору скоріше нагадує слухача музичної п’єси, ніж читача роману.

Ю.  Лотман виділяє також дві  комунікативні моделі «Я  — ВІН»  і «Я  — Я».  Останній випадок він  називає авто  комунікацією.

контекст зсув  контексту повідомлення 1 повідомлення 2

Я    Я Код  1 Код  2

 

Передачу повідомлення самому собі Ю. Лотман трактує як перебудову власної особистості.

Поетичні тексти, на  його  думку,  використовують обидві комунікативні системи:

Ю. Лотман проаналізував комунікативні аспекти побутового  спілкування вісімнадцятого століття. Так, російське дворянство після Петра І повинне було  навчатися штучними методами тому, що люди  на Заході одержували в ранному дитинстві. Це  суперечило прийнятим нормам. Образ  європейського життя  подвоювався в  ритуалізованій грі  в  європейське життя. Щоденна поведінка ставала знаками щоденної поведінки. Ступінь семіотизації, свідомого суб’єктивного сприйняття побуту   як знака різко зросла. Побутове життя набувало рис театру.

Ю.  Лотман розглядав культуру як  генератор кодів, уважаючи, що  культура зацікавлена в безлічі кодів, що  не може бути  культури, побудованої на одному  коді. Тобто й всі явища культури трактуються ним  як різного роду  комунікативні механізми, тобто  як різного роду  мови. Звідси виникає пріоритетність лінгвістичних методів для  їх  аналізу.

 

3. Моделі  міфологічної комунікації

Міф  є  досить важливим  елементом комунікацій.  У  тому числі —  у  паблік  рилейшенз,  особливо в  області політики. Міфологічні архетипи багато в чому  визначають взаємини лідерів  і населення.

Сам  по собі  міф  — є вигадане оповідання, що  представляє соціальні й природні явища в наївно-наївно-уособленій формі.

 

Хоча  це  найбільш рання форма духовної культури  людства, міфами наповнене й нинішнє життя. Вони  грають у ньому  помітну роль. Людина, у тому  числі сучасна, найчастіше не усвідомлюючи того,  живе у світі  міфів, «ідеальних сутностей».

Безумовно, сучасні міфи   відрізняються від  давніх. Тепер вони  виступають у  формі теоретичних соціальних,  політичних, економічних і  наукових явищ про  яке-небудь ідеальне суспільство, оптимальні шляхи  його  побудови, про  справедливість того або іншого соціуму в порівнянні з іншими, про економічне «чудо», про  незвичайні якості керівника держави й т.  п.

Ефективність впливу міфу  пов’язана з  репутацією, що  закріпилася за  ним, безумовної істинності. Міфологічне не  перевіряється. Якщо йому  не відповідає дійсність, то в цьому провина остання, а не міф. І тоді  часто  дійсне починає змінюватися й підганятися під  міф.

Скажімо, під час Великої Вітчизняної війни з метою  мобілізації народних мас  на  боротьбу з ворогом переробці піддався радянський культовий фільм «Чапаєв». У новій інтерпретації головний герой  не тонув  у ріці, а залишався живим, наприкінці  закликаючи громити німецько-фашистських загарбників.

 

Розглянемо  чотири найцікавіші  моделі міфологічної комунікації.

 

1.  Модель Клода  Леві-строса.

При  створенні своєї моделі автор  використовував структуралістський підхід. Міфологічність, на  його  думку, проявляється на іншому рівні, ніж інші тексти.

«Міф —  це мова,  але  ця  мова  працює на  найвищому рівні, на  якому змісту вдасться, якщо можна  так висловитися, відділитися від  мовної основи, на  якій він  побудувався».

Клод  Леві-Стросс на  основі  аналізу структурної спільності різних міфів дійшов висновку, що  міфологічні сюжети в різних  народів є не чимсь довільним, а підкоряються певним закономірностям. Структурна спільність міфів дозволила йому  зробити висновок про  існування певних закономірностей розвитку людської свідомості. Учений навіть ототожнив структурну спільність міфів з  логікою наукового мислення:

«Імовірно, ми  відкриємо один  раз,  що та  сама  логіка полягає

 

й  у  міфічному й  у  науковому мисленні й  що  людина завжди мислила  однаково добре».

По  Леві-Стросу,  конструкцію міфу  становлять пучки відносин. У свою  чергу, у результаті комбінації пучків відносин формуються значеннєві одиниці міфу.

Аналізуючи виділену структуру, К. Леві-Строс доходить висновку про  важливість повторення в комунікації: «Повторення несе  спеціальну функцію, а  саме  виявляє структуру міфу.  Дійсно, ми  показали, що характерна для  міфу  синхронно-діахронна структура дозволяє впорядкувати