Комунікаційні технології

–   наявністю альтернативних впливів.

 

2. Політична пропаганда має  три рівні:

1  рівень —  загальносистемна, режимна пропаганда, яка є конкретизацією пануючої ідеології та  доктринальних платформ. Ця  пропаганда розрахована на все суспільство, поширюється в межах держави.

2 рівень — регіональний, який повніше враховує конкретні  умови  (у першу чергу  етнічні, демографічні, економічні та екологічні).

3  рівень —  місцевий,  що  тісно   пов’язаний  з  агітацією і прив’язаний до актуальних місцевих проблем.

3.  Політична пропаганда реалізується спираючись на певну систему принципів:

–   органічний зв’язок з  ідеологічною та  політичною доктриною;

–   змістом пропаганди виступають цінності пануючої ідеології;

–   партійність пропаганди, якщо це  пропаганда держави  або політичної партії;

–   тісний зв’язок із політичним і соціально-економічним життям;

–   конкретність, яка переслідує реалізацію чітко окреслених ідей, концепцій та доктрин;

–   пропаганда не може бути двозначною, ефективнішою, якщо вона  формує думку, що не має  альтернативи даній ідеології та доктрині;

–   оптимізм пропаганди,  що  несе  віру   в  краще майбутнє, у перемогу над  ворогом, подолання будь-яких негараздів;

–   мажорна тональність, поширення ідеї  успіху і  впевненості;

–   єдність пропаганди з організаційною роботою;

–   пропаганда значно впливає образами, зображеннями, символами.

 

4.  Пропагандистський аналіз

Японські рекламісти встановили, що  по  слуховому каналу  —  вони  називають його  «розмови біля колодязя» —  успішніше можна рекламувати, наприклад, ліки або послуги лікарів.

Гарт  Джоветт і  Вікторія  О’Доннелл пропонують наступну схему пропагандистського аналізу:

 

1.  Ідеологія і цілі пропагандистської кампанії.

2.  Контекст, в якому відбувається пропаганда.

3.  Ідентифікація пропагандиста.

4.  Структура пропагандистської організації.

5.  Цільова аудиторія.

6.  Техніка,  використовувана засобами масової комунікації.

7.  Спеціальна техніка.

8.  Реакція аудиторії на техніку дії.

9.  Контрпропаганда, якщо вона  використовується.

10.  Ефект і оцінки.

Виявлення ідеології припускає визначення переваг, оцінок, відносин, поведінки, які  вважаються нормою в  даній групі. Зрозуміло, що  вплив, наприклад, на  молодь, повинна відрізнятися від дії на пенсіонерів. Ідеологія в цьому розумінні  є  тим  або  іншим варіантом моделі світу, властивий даній соціальній групі.

Л.  Дуба  й  Ж.Еллюль розглядають пропаганду як заздалегідь  спланований і цілеспрямований духовний вплив на аудиторію, метою  якого є залучення аудиторії на бік того,  хто веде пропаганду, тобто  контроль за  мисленням і поведінкою. В остаточному підсумку пропаганда є  сукупністю певних структур,  абстракти символів, що впливають на людське сприйняття й  поведінку. В  цьому випадку вона  те  саме, що  поняття Public Relations.

Від  пропаганди варто  відрізняти агітацію. Агітамція (лат. agitatio—надавання руху) — усна, друкована й наочна політична діяльність, що  впливає на  свідомість і  настрій людей з метою  спонукати їх  до політичних або інших дій.  Сучасний синонім — публічна дипломатія.

Головна відмінність між пропагандою та агітацією полягає в  тому, що  пропагандист, розкриваючи одне  питання, повинен  висловити багато ідей, так  багато, що їх не одразу в змозі засвоїти пересічні громадяни. Агітатор, розкриваючи те саме питання, візьме тільки одну його складову (частину), причому найбільш відому всім  громадянам, і спрямує всі  свої  зусилля на  те,  щоб,  спираючись на  цей  всім  відомий факт (приклад), показати людям напрям дій, що приведуть до покращення загального стану.

Тоталітарна пропаганда, в якій ми  росли, більше переймалася впливом у глибину, оскільки її територія вже  була  окрес-

 

лена. Якщо церква йшла до «неохоплених», то наша минула пропаганда — до «охоплених».

Дж. Браун пов’язує з пропагандою також цензуру, як «селективний  контроль інформації на  користь окремого погляду».  Її головні засади досить чітко були  сформульовані А. Гітлером у  його  закритому виступі перед  400-ми журналістами та видавцями 10  листопада 1938 року  в Мюнхені.

Він  окреслив як  головний принцип єдність комунікативного процесу. Вся преса  повинна бути на боці керівництва, викладати єдиний погляд. Серед  керівників також необхідна єдність рішень, сперечатися можна, але  не  в присутності народу.  Як  негативний приклад,  Гітлер пригадує свої  юнацькі роки, коли в Австрії було  багато газет різного спрямування, пресу, яка виходила в той  час  у Франції та  Англії. Саме  їхня альтернативність, коли вжити сучасний термін, і є,  на  думку А.  Гітлера, їхнім слабким місцем. Вона  призводить до  загибелі  держави, в якій вони  видаються.

Преса повинна бути  поряд із  лідером. Висунувши цю  головну тезу, А. Гітлер вирішив вказати  на  тих, хто  заважає такій організації комунікативного простору. В його  доповіді постійно вип’ячується  гостре  неприйняття ним  інтелігентів. Вони, як вважає А.  Гітлер, тільки тим  і перейняті, що  шукають об’єкт  критики. Він навіть порівнює їх зі свинею, яка риє землю. Водночас А.  Гітлер поблажливий: мовляв, вони  нам, на  жаль, потрібні, інакше ми  б їх  позбулися. Добре,  говорить він,  що з приходом його партії до влади ми маємо тільки успіхи,  але  що  вони  говорили б у разі  бодай  однієї поразки?!

Відтак очевидно, що тоталітарна пропаганда принципово відкидає можливість альтернативної оцінки ситуації. Вона прагне перекрити всі  комунікативні сфери, щоб  не допустити негативної інформації як на масовому, так  і на індивідуальному рівнях. Схожу ситуацію відзначав Є. Тарле, коли говорив, що Наполеон визначав не тільки