Попередження синдрому емоційного вигорання у медичних працівників

Об’єктом дослідження є феномен синдрому емоційного вигорання.

Предметом вивчення є ознаки, чинники і профілактичні заходи синдрому емоційного вигорання у медичних працівників ВОДКЛ.

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань у роботі використано загальнонаукові, філософські та спеціальні методи. Так, методи теоретичного узагальнення і порівняння – для розкриття змісту і сутності СЕВ медпрацівників, уточнення окремих понять. Статистичний і графічний аналіз використані для аналізу і наочного відображення результатів дослідження. Структурно-функціональний аналіз застосовувався при дослідженні функціональних залежностей між особистісними особливостями медпрацівників і СЕВ. Системний підхід сприяв розгляду СЕВ, як багатоаспектного і складного явища.

В досліджені використано такі методики: діагностики рівня емоційного вигорання В. Бойка та методику, розроблену на основі моделі К. Маслач та С. Джексон, загальної емоційної спрямованості особистості Б. Додонова і сенсожиттєвих орієнтацій Д. Леонтьєва.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що розроблені методичні підходи й обґрунтовані теоретичні положення стосовно визначення особливостей синдрому емоційного вигорання і шляхів його попередження у медичних працівників. Практичні рекомендації можуть бути використані керівниками медичних закладів різних форм власності для впровадження профілактичних і лікувальних заходів практичними психологами, соціальними працівниками. Отримані результати можуть використовуватись у навчальному процесі для ілюстрації певних психологічних закономірностей.

 

 

 

Почуття емпатії для медичних працівників, без перебільшення, є необхідною професійною якістю. Якщо проблеми пацієнтів сприймати як особисті, до того ж відчувати тиск власних проблем, яких у сучасному житті безліч, це виливається у надмірну втомлюваність та невдовзі проявляється у специфічному психічному стані. Цей стан фізичного та емоційного виснаження внаслідок перевантаження та впливу стресів як у професійному, так і у повсякденному середовищі, є синдромом вигорання. Останній виражається у підвищеній та хронічній втомлюваності, апатії, деструктивному реагуванні на стреси тощо [56, с. 45].

Головною причиною синдрому вигорання вважається психологічна, душевна втома. Професія лікаря – одна з найважчих, але й найважливіших в соціальній сфері. Медичні працівники – представники професій в системі «людина- людина», тому досить часто стають жертвами синдрому емоційного вигорання. Серед основних професійних чинників, що зумовлюють результати дії тривалого стресу, можна виділити значне емоційне насичення актів взаємодії з пацієнтами. Серед медичних спеціальностей є низка галузей з більш високим ризиком цього прояву. До них належать психіатрія, наркологія та інші галузі медицини, де нерідко доводиться мати справу з агресивною поведінкою пацієнтів, часто контактувати з психічно хворими особами. Робота з людьми похилого віку, хронічно і смертельно хворими, які потребують постійного інтенсивного догляду і підтримки. Робота з дітьми, зокрема, новонародженими, також пов’язана з підвищеним ризиком емоційного вигорання.

Зважаючи на значне навантаження, особливо за кількістю пацієнтів, з якими працюють медсестри і лікарі, виявлено, що синдром вигорання проявляється неадекватним реагуванням на пацієнтів і колег, відсутністю емоційної залученості, втратою здатності до співпереживання пацієнтам, перевтомою, яка веде до редукції професійних обов’язків та негативного впливу роботи на особисте життя.

Людині завжди дуже потрібно мати і постійно підтримувати високу активність і витривалість при фізичних та розумових навантаженнях. Відомо, що ситуація чи то в суспільстві або в окремо взятому колективі завжди ґрунтується на стані та розвитку окремої особистості. Кожен член колективу або спільноти має здатність змінювати не лише свій власний маленький світ, а й вносити доволі суттєві зміни у соціальне середовище, що його оточує. Тобто кожна окрема людина має здатність в тій чи іншій мірі керувати (і власне керує) колективом або спільнотою шляхом керування власним внутрішнім світом [18].

Такий вплив на оточення здійснюється щодня, але не завжди це усвідомлюємо певною мірою, тим більше, що модель мислення «не ми такі, а таке життя» є досить поширеною та зручною, оскільки знімає з людини почуття власної внутрішньої відповідальності за своє благополуччя [67].

Народне прислів’я про те, що порятунок того, хто тоне, є справою його власних рук, на даному етапі розвитку нашого суспільства стає, як ніколи, доречним. Все більше людей приходять до висновку, що ніхто про них не подбає належним чином доти, поки вони не зроблять це самі. Питання лише в одному: як?

Не кожен має силу волі радикально змінювати світ навколо себе, але кожен може і повинен навести лад у своєму власному маленькому світі (сім’я, робоче місце тощо) та у власній душі. Для досягнення такої мети в процес включаються особистісні якості людини: самостійність, творче джерело, самодетермінація, самовдосконалення, які С. Рубінштейн відносить до базових якостей особистості [55], але головною особистісною якістю є активність.

А психологічна саморегуляція виступає як основний і необхідний атрибут успішної особистісної активності, що безпосередньо діє в напрямку збереження біологічного гомеостазу. Кожна людина від народження має здатність керувати своєю поведінкою, спираючись на власні потреби. Ця здатність називається саморегуляцією. На біологічному рівні саморегуляція реалізовується незалежно від волі та бажання людини, але на рівні спілкування, трудової діяльності можна регулювати своє життя, особливо враховуючи наявність постійних стресових ситуацій.

Звичайно, стрес